Читать онлайн книгу "І це все, що я хотіла сказати про кохання"

І це все, що я хотiла сказати про кохання
Свiтлана Петрiвна Веренич


Про що цей роман – про кохання чи про життя? Чи можна взагалi вiдокремити одне вiд iншого? Хто вiзьме на себе таку смiливiсть?

Ця iсторiя – це мiцно переплутанi мiж собою чотири людськi долi, чотири життевi драми. Чи може щось допомогти пiднятися з безоднi вiдчаю жiнкам, якi пережили найстрашнiше – насильство, що понiвечило не тiльки iхне тiло, але й душу?.. Чи може щось втримати зраджену дiвчину вiд жахливого кроку – вiд аборту?.. Чи може хтось упросити ii не вбивати ще ненароджене дитя, зберiгти його життя?..

Героiня роману «І це все, що я хотiла сказати про кохання» Лiза занадто рано зiштовхнулася зi злом, але зустрiчi з лiтнiм вченим, загадковою письменницею та недолугою на перший погляд перукаркою, якi кожен по-своему протистоять непростим викликам, допомагають iй прийняти рiшення, що змiнить все в ii долi.

Цей роман можна порiвняти з рондо, де одна сюжетна лiнiя-мелодiя переплiтаеться з iншою, повторюючись у iншiй машкарi. І писалася вона суто для жiнок, бо звучить надто по-жiночому, iнтимно…





Свiтлана Веренич

І це все, що я хотiла сказати про кохання



© С. П. Веренич, 2019

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019


* * *


Справжне кохання схоже на привид: усi про нього говорять, але мало хто його бачив.

    Франсуа де Ларошфуко. Максима № 76






1


Спочатку втрачаеш сенс життя, а потiм – коханця? Або спочатку коханця, а потiм – сенс? Утiм, послiдовнiсть не важлива. І з сенсом я зараз погарячкувала, не дуже я й турбуюся про цю мiфiчну субстанцiю. Менi здаеться, я сама мушу його покинути, хiба я кохаю його понад усе? Визнаю, менi з ним добре, за два роки я до нього звикла, ми чудово проводимо час, iнодi я без нього нудьгую. Але коли я повертаюся до себе, у свою затишну квартиру, менi теж непогано, а його деякi звички мене дратують. Я винна, що не маю на очах рожевих окулярiв, що менi не сiмнадцять рокiв, що позаду довгий шлейф iз помилок, якi неможливо виправити, а можна тiльки забути, не вибачаючи собi, i жити далi, наче у минулому все це вiдбувалося не з тобою. Та можливо, що кохання бувае i таким: вимогливим, тверезим, спокiйним, упевненим, але глибоким. Хiба я знаю напевно, якi пристрастi вирують у ньому? Виявляеться, сумнiви можуть бути навiть у таких розумниць, як я…

Пiсля випадково пiдслуханоi розмови на якусь мить, тiльки на якусь мить, вiн став менi неприемним, зникло вiдчуття надiйного тилу, тiеi кам’яноi стiни, за якою прагне перебувати будь-яка нормальна жiнка, одна або з дiтьми. Спочатку я навiть дорiкала собi, що пiдслухала ту злощасну розмову по телефону.

Дзвонив його найкращий друг Георгiй, парубок тридцяти п’яти рокiв, з легкою сивиною в коротко стриженому волоссi, який i дотепер не зумiв скласти собi адекватноi цiни та за психологiчним розвитком ледь дотягував до старшого пiдлiткового вiку. Вiн менi не сподобався з першого погляду, коли Сергiй нас познайомив: нахабний масний погляд, що одразу роздягае тебе, зневажлива усмiшечка й усi жарти нижче пояса – iнших вiн не знае, iншi йому нецiкавi. На мое здивоване питання, що може бути спiльного в мого Сергiя з таким неприемним типом, почула вiдповiдь: це – друг дитинства, мовляв, зростали в одному пiдворiттi, i вiдмовитися вiд спiлкування з ним немае нiякоi можливостi, iнакше його можуть неправильно зрозумiти та образитися, а це порушення кодексу справжньоi чоловiчоi дружби. Не уявляю собi нормального чоловiка, який «ображаеться». На додаток я прослухала повний курс лекцiй про чоловiчi взаемини, якi кардинально вiдрiзняються вiд жiночих. І це треба враховувати, i з цим треба змиритися, будуючи гармонiйний фундамент майбутнього сiмейного життя.

Але ж люди не змiнюються! І я уявила, як цей друг дитинства, старший за мого Сергiя на п’ять рокiв, дае йому потиличникiв, брудно пiдсмiюючись, навчае поганих слiв, говорить упевнено та зухвало, а маленький худенький хлопчик Сергiйко розмазуе по обличчю гiркi сльози, бачить катастрофу дитячих iдеалiв, але не в змозi покинути «друга дитинства». Та не всi iдеали загинули, тому ми з Сергiем разом.

Я ще була у ваннiй кiмнатi, натиралася новою чудодiйною олiйкою з бентежним ароматом, коли почула голос Сергiя, вiн говорив по телефону:

– То ти хочеш обламати свою Жабку? З гачка кортить зiрватися? Ну ти даеш! Ти так i скажеш iй? «Вагiтною бути не обов’язково»? Ну, ти герой! У мене б язик не повернувся. Молоток! Ти дiйсно вважаеш, що зараз аборт – единий вихiд?

Мене ледве не знудило вiд його слiв.

«Жабка» – безневинне створiння з блакитними очима-тарiлочками, якi, майже не мигаючи, заглядають Георгiю до рота, яку б вульгарнiсть вiн не базiкав, з нiжками-зубочистками, готовими йти за коханим хоч на край свiту, аби тiльки той не забув покликати. Одягнена начебто й по модi, але так безбарвно, а на додачу ще й рiденьке, неясного кольору волосся до плечей. Я розумiла, що шансiв знайти щось цiкавiше й краще за Гошу в неi не було. Вiсiмнадцять рокiв – ii останнiй козир. Тiльки такий «дитячий садок» i мiг закохатися в лисiючого егоiста, погодившись на iнтим у надii на замiжжя.

Тепер вам зрозумiло, чому вiд пiдслуханоi розмови мене ледь не знудило? Я вийшла з ванноi кiмнати злою розчарованою фурiею, в менi все клекотало, але зовнi… Розумна жiнка вмiе приховати своi почуття. Сергiй схопив мене в оберемок, як букет квiтiв. Вiн не здогадувався, що це букет троянд iз необiрваними шипами, якi можуть уколоти раптово й дуже боляче.

– Іди в душ, – проворкувала я, милуючись наостанок його накачаним оголеним торсом: обличчям мiй коханець зовсiм не примiтний, яким i мае бути справжнiй чоловiк, але тiло йому вистругав грек Фiдiй, та ще й дуже старанно, не iнакше, – все пропорцiйне, все прекрасне, навiть ноги, що в чоловiкiв не часто зустрiчаеться. Пройдiться влiтку по пляжу й переконаетеся, яка це гiрка правда для всього чоловiчого роду – iхнi ноги геть недосконалi, (тому вони так люблять обговорювати та критикувати нашi).

Кращий друг Георгiя зник у ваннiй, з передчуттям ночi кохання, а я швидко одяглася, i вхiднi дверi м’яко i тихенько зачинилися за мною, як у казцi, навiть не зажадавши змащення петель олiею. В лiфтi я вiдключила мобiльник. Будь-яка розмова викликала б тiльки новий приступ нудоти, я вже себе знаю. Треба перечекати.

На свiжому повiтрi полегшало. Я не стала брати таксi, а пiшла у бiк метро. Ще не було десятоi години вечора, з нiчного неба щедро сипалися на голови нечисленних перехожих снiжинки, безвiтряно. Як говорила колись моя покiйна бабуся – жити б i радiти. Жити-то я жила, а от радiти…

У незрозумiлому настроi я повернулася додому, заварила зеленого чаю з бергамотом, помилувалася на пляшку вина, але поклала собi не вiдкорковувати: наодинцi п’ють тiльки алкоголiки. Випити, щоправда, хотiлося. Нi, краще в лiжечко – й читати, поки сон теплою долонькою не закрие очi. Проходячи повз стацiонарний телефон, висмикнула шнур. Замiсть книги попався якийсь глянець, це навiть краще, пiд нього швидко засинаеш, а книги рiзнi трапляються, iнодi читаю пiвночi, немае сили вiдiрватися, як наркоманка. Може, гарнi книги – теж наркотики?

Але сьогоднi глянець читати не довелося. Вiдчула, як з моiх очей потекли сльози, я стала iх легенько промокати краечком простирадла, невидима помпа справно подавала цю солону рiдину з глибин моеi душi. Невже я оплакувала бiдну Жабку з ii ще не народженою, але вже нiкому не потрiбною дитиною? Чи Сергiя, що стоiть посеред кiмнати зi своiм фiдiевим торсом, обмотаними махровим рушником стегнами, та не розумiе, куди я раптово випарувалася? Чи своi два роки, витраченi даремно, не з тiею людиною, що менi потрiбна?




2


Сергiй матерiалiзувався через три днi. Саме стiльки часу йому вистачило, щоб з’явитися передi мною та не зганьбити свого чоловiчого гонору. Вiн чекав на виходi з офiсу, була обiдня перерва, i я поспiшала у найближчу кав’ярню випити чашечку кави та вкинути до рота якого-небудь салатику, першi й другi страви там готували огидно.

Мiй любий друг, а точнiше, бойфренд, виловив мене з метушливоi юрби спiвробiтниць, мiцно взяв пiд руку – i ми попрямували до його машини, що зручно була припарковано поруч. Вiн навiть не привiтався! Я теж мовчала.

Встромивши ключ у запалювання, коханець трагiчно вимовив:

– Менi треба з тобою поговорити.

– А менi пообiдати, – «безтурботно» озвалася я, озброiвшись вiрним захистом – святою наiвнiстю.

– Одне iншому не заважае, – з гiднiстю проговорив Сергiй, i ми в гробовому мовчаннi виiхали на магiстраль. Щедра людина, вiн серед бiлого дня повiз мене в ресторан, щоб показати, який скарб у його особi я можу втратити, якщо буду поводитися незрозумiло i легковажно.

Не встигла я сiсти за столик, як Сергiй, намагаючись додати своему голосу награноi легкостi та безтурботностi, сказав:

– І що я знову не так зробив? Чим викликав невдоволення Вашоi Величностi? Що ти своею втечею хотiла менi довести?

– Правду сказати чи збрехати? – випадково в риму запитала я.

З професiйною усмiшкою на обличчi до нас пiдiйшов привiтний офiцiант, i розмова перервалася.

– Що замовлятимете?

Я обернулася до Сергiя, який запитально дивився на мене: ситуацiя набувала комiчного забарвлення – пiд стукiт столових приборiв ми будемо з’ясовувати нашi вiдносини. Втiм, сам винуватий, мiг би заiхати за мною й пiсля роботи.

– Менi салату, кави i якнайшвидше. Якщо е який-небудь супчик, тiльки щоб не чекати, то можна i його.

Я дивилася на Сергiя, але раптом офiцiант з розумiнням кивнув, вiн немов щось згадав i втiк.

– Ти так поспiшаеш? – насмiшкувато запитав мiй вiрний друг i поблажливим тоном додав:

– Я тобi тисячу разiв пропонував перейти працювати до мене, але ти не хочеш. Були б разом i зараз би нiкуди не поспiшали.

– І ти був би моiм начальником, а я – молодшим помiчником старшого натирача пiдлоги та за сумiсництвом – коханкою? Чудова перспектива! Навiщо ти знову про це почав розмову? Адже ти прекрасно знаеш, що в мене iнший профiль освiти. Перебирати папiрцi я не збираюся навiть у такого коханого i турботливого шефа, як ти!

І чого це я розлютилася, навiщо ця дурнувата тирада? Негайно заспокойся! Пiд час вживання iжi треба бути в доброму гуморi, менi гастрит не потрiбний, i моему коханому – теж.

Сергiй почав пильно мене розглядати, немов дивуючись, що вiн знайшов у цiй негiдницi, тобто в менi.

Дзенькаючи тарiлками, офiцiант почав сервiрувати стiл: перше, що димиться, друге, – i тут до мене дiйшло, що Сергiй зробив замовлення заздалегiдь. Вiн турботлива i далекоглядна людина! А я?

Я з апетитом накинулася на свою улюблену солянку, тут ii готують неперевершено, навiть у мене так не виходить.

– Приемного апетиту, – разом з офiцiантом побажав менi Сергiй i теж запрацював ложкою.

Тiльки коли ми узялися до десерту, вiн запитав:

– Чому ти втекла?

– Мене почало нудити, – я пiдняла голову й уперше за обiдню перерву подивилася йому просто в очi. Вiн захотiв щось сказати, але я продовжила:

– Мене почало нудити вiд твоеi розмови з Георгiем. Я втекла вiд сварки, вiд злих слiв, через якi шкодуватиму…

Чоловiк перестав жувати й напружено завмер, може, до нього почало потихеньку доходити?

– Я не пiдслуховувала, я випадково почула кiлька слiв. Точнiше, кiлька речень, i цього менi вистачило. – Я хвильку помовчала, а то ще б розревiлася, як остання дурепа. – Ти… ти говорив не як чоловiк.

– Не як чоловiк? – жорстко запитав Сергiй.

– Невже ти не розумiеш, який брудний негiдник Георгiй?! Якщо ти його друг, то зобов’язаний говорити правду, це головний привiлей справжнiх друзiв! Чому ти йому не сказав, що кидають своiх дiтей тiльки негiдники, а змушують своiх подружок робити аборти – тiльки мерзотники?

– Я не очiкував, що у твоему лексиконi е такi слова…

– У моему лексиконi е рiзнi слова. Якщо Георгiй така мерзота, а ти його друг, то який тодi ти, Сергiйку? Як я можу довiряти тобi, любити тебе? Яка мiж вами рiзниця?

– Ти нiчого не знаеш, а вже зробила своi власнi висновки. Там зовсiм iнша ситуацiя. Георгiй ii вiдразу попередив заздалегiдь, що одруження в його плани не входить.

– Георгiй ii заздалегiдь попередив? Тодi вiн ще бiльша мерзота, нiж я вважала.

– А я вважаю, що вiн зробив правильно. Жабка сама вiшалася йому на шию. Який справжнiй мужик буде одружуватися без любовi? До того ж, пiсля двох невдалих шлюбiв у його вiцi йому цього не треба, йому i так добре.

– Я все зрозумiла. Жабка – iдiотка, що зв’язалася з такою нiкчемою. Але тодi i я – теж така сама iдiотка!

– Ти не iдiотка, – урочисто заперечив мiй турботливий друг. – Я тебе кохаю, i ти це прекрасно знаеш. Хiба я тобi дав хоч один привiд у цьому сумнiватися?

Вiн замовк, милуючись своею прекрасною душею й пишаючись своею щирою великодушнiстю.

Я подивилась на руку, годинник показував за чверть другу. Треба було зобразити поспiх, начебто мiй шеф терпiти не може запiзнень. Начебто вiн так вилае при всiх, що краще б оштрафував з люб’язною усмiшкою, як це практикуеться в iнших фiрмах. Така версiя менi дуже подобаеться й пiдходить зараз якнайкраще.

У гардеробнiй, допомагаючи менi надягти дублянку, Сергiй завмер на мить i пригорнув мене до себе так сильно, що я вiдчула, як б’еться його серце.

– Усе гаразд? – прошепотiв вiн менi на вухо.

– Це у тебе все добре, а в мене не дуже, – i це була чистiсiнька правда.

За двi хвилини до кiнця перерви ми пiдкотили до пiд’iзду, Сергiй розчахнув передi мною дверцята, що вiн робить тiльки в особливих випадках, прощаючись, пригорнув моi долонi до своiх щiк, був нiжний та уважний. І збоку нашi вiдносини виглядали так: пощастило бабi з мужиком, а вона ще й вередуе.




3


«А вона ще й вередуе»… Що я могла поробити, якщо менi вже три ночi пiдряд сниться той кошмарний сон, що снився п’ять рокiв тому, та зробив перерву заради моiх нервiв, якi геть розхиталися, а тепер знову змушуючи згадати про те, що я з величезним зусиллям викреслила з пам’ятi й переконала себе, що того жаху зi мною нiколи-нiколи не було.

Я перебуваю в якiйсь нереально стерильнiй клiнiцi, сиджу на бiлоснiжних простирадлах у чорному оксамитовому платтi з глибоким декольте. В палату входить жiнка-лiкар з лиховiсним обличчям i простягае менi бiлу весiльну сукню, тоном, що не припускае заперечень, наказуе перевдягтися. Я слухняно пiдхоплююся з лiжка та iз жахом бачу, як величезна червона пляма розтiкаеться по простирадлу, краплi густоi багряноi рiдини починають стiкати на пiдлогу.

– Вам необхiдна термiнова операцiя, – повiльно й спокiйно виголошуе кожне слово лiкарка, але ii слова набувають такого лиховiсного змiсту, як це бувае тiльки увi снi. Я вжахаюся й намагаюсь вирватися з ii рук. Вони перетворюються на залiзнi обручi, з останнiх сил я вiдштовхую ii й бачу: у неi замiсть очей – порожнi очницi! Менi треба рятуватися! Я хочу бiгти до дверей палати. Але не можу: ноги налитi свинцевою вагою, я iх ледве пересуваю, а лиховiсна жiнка неминуче наближаеться до мене, вимахуючи скальпелем.

Цiеi ночi я також прокинулася в холодному поту й пошкодувала, що одна в квартирi. Засвiтила нiчник та довго лежала без сну, поки не вiдновився пульс. Зате саме тодi я зрозумiла, що треба неодмiнно зробити, i навiть поява Сергiя не порушить моiх планiв.

До кiнця робочого дня я йому подзвонила й защебетала, чи занявкала, чи заспiвала соловейком – словом, стала видавати не зовсiм властивi менi звуки:

– У мене не вийде зустрiтися з тобою сьогоднi… Шеф завалив роботою, мушу затриматися в офiсi, та ще й додому дещо прихопити. Ти не дуже засмучений, правда?

– Трохи засмучений, – непевно вiдповiв Сергiй, – але от у чому справа: я сам збирався тобi подзвонити, ти мене випередила. Сьогоднi ввечерi я лечу у вiдрядження в Емiрати, у наших партнерiв проблеми, й нiкому iншому я не можу делегувати цю поiздку. Боюся, що кiлькома днями не обiйдеться.

– Щасливчик, – з легкою заздрiстю вирвалося в мене, – там лiто.

– Розгрiбай своi справи, бери вiдпустку на тиждень i прилiтай. Хочеш, я оплачу тобi дорогу?

– Нi, не треба, – великодушно вiдмовилася – у моi плани не входили Емiрати, я вже давно намiтила для себе iнший вiдпочинок. Але було приемно, що Сергiй намагаеться бути на висотi, моi уроки не проходять даром. – Добре, щасливоi дороги, i чекаю смс-ки про вдале приземлення, ненавиджу лiтаки!

– Усе буде добре, я подзвоню, а ти не нудьгуй, домо- вилися?

– Любий, нудьгувати для мене – недозволенна розкiш! Але я буду тебе чекати, обливаючись уночi слiзьми й дивлячись цiлодобово у вiкно.

Мiй хлопчик ображено замовк.

– О котрiй у тебе лiтак?

– О десятiй вечора.

– Чудово, я приiду провести. Не прощаюся.

Я вiдключила телефон, не давши Сергiю можливостi вiдповiсти. І вiдразу ж набрала номер Жабки, вiрнiше, перукарнi, де та працюе.

– Скажiть, Жанна зараз на змiнi? Покличте ii, будь ласка.

Чекати довелося досить довго, поки в трубцi почувся нiжний дiвочий голосок.

– Жанно, це Лiза.

– Добрий вечiр, Лiзочко. А в мене все розписано до кiнця змiни, що ж ти заздалегiдь не попередила? – обрушилась на мене Жанночка, не даючи вставити анi слова.

– Я пiдiйду до тебе наприкiнцi змiни, ти не проти?

– Ну, пiдiйди, – голос став невпевненим, – якщо тiльки заплести…

– Тiльки заплести! – менi стало смiшно: у Жабки з’явився дуже утилiтарний пiдхiд до власноi персони.

Але о пiв на восьму я вийшла з офiсу й пiшла у бiк перукарнi. Вологий крижаний вiтер пронизував до кiсток через мою тоненьку дублянку, незважаючи на плюсову температуру. Снiг танув i мокрою рiдиною вiдбивався у свiтлi лiхтарiв та машин, змiшуючись iз бризками з-пiд колiс. Мимоволi закралася легкодуха думка про Емiрати. Я йшла, машинально розглядаючи вiтрини магазинiв та обличчя перехожих. Усi нормальнi люди намагалися якнайшвидше покинути вулицю й опинитися в теплi, деякi нагадували нiме кiно iз рвучкою плiвкою. Моi ноги в чоботах поступово наповнювалися вологою, я пошкодувала, що не взула старi надiйнi черевики, знала ж, що буде вiдлига, Гiдрометцентр попередив.

Замерзла, але, сповнена ентузiазму втiлити свiй план в дiю, я ввалилася до перукарнi. Жанна пританцьовувала на своiх нiжках-сiрничках бiля останньоi клiентки. Дама бальзакiвського вiку ревниво стежила за роботою в дзеркалi, пика в неi була напружена й незадоволена. Я ii добре розумiла: коли маеш таке обличчя, навiть найкрасивiша зачiска неспроможна що-небудь полiпшити. А те, що Жабка була вiртуозом своеi справи, я знала достеменно. З будь-якого волосся вона творила чудеса, це в моiх очах компенсувало i ii жаб’ячi оченятка, i блякле личко, i дурнувату наiвнiсть.

Простягнувши Жабцi грошi, немов милостиню, а не оплату працi, дама накинула срiблисту норкову шубу майже до п’ят – i статечно випливла з перукарнi до машини з особистим шофером, що пiд’iхала до самого ганку. Ми з Жабкою тiльки глибоко зiтхнули: немае правди на свiтi!

– Сiдай! – дiвчина кивнула у бiк крiсла.

– Нi, краще швиденько збирайся, посидимо де-небудь, менi треба з тобою поговорити.

Жанна обдарувала мене таким поглядом, що я мимоволi розсмiялася.

– Посидимо? Я не можу… Георгiй скоро повинен пiд’iхати, говори тут.

– Тут не та обстановка, менi потрiбна конфiденцiйнiсть.

– А як же Георгiй?

– Вiн уже великий хлопчик, знайде тебе он у тiй кав’ярнi навпроти.

– А раптом вiн образиться?

– Якщо вiн образиться, то значить – вiн заплiшений дурень. А навiщо тобi заплiшений дурень? – насправдi менi хотiлося сказати дещо iнше, але кривдити Жабку перед важливою розмовою не можна, – зателефонуй йому, й пiшли.

У кав’ярнi Жанна сидiла, як на голках, постiйно витрiщалася у вiкно й навiдрiз вiдмовилася хоч щось замовити: раптом Георгiй образиться, що вона тут бенкетуе без нього. Вiн сьогоднi сам призначив iй побачення – сам! І Жабка очiкувала вiд нього рiшучого чоловiчого вчинку.

Я не спiзнилася, а це головне, мiй моторошний сон зiграв свою роль. Баритися було не можна, у будь-яку хвилину мiг з’явитися «кращий друг дитинства» мого Сергiя й усе зiпсувати.

– Ледве не забула, дай менi номер свого мобiльного, а то так незручно дзвонити тобi на роботу.

Жабка з готовнiстю продиктувала цифри, я, немов перевiряючи правильнiсть номера, набрала iх на своему мобiльному. Заграв марш Мендельсона, дiвчина радiсно вiдбила, музика була спiвзвучна ii надiям. А я заспокоiлася – тепер i вона зможе за необхiдностi зi мною зв’язатися.

– Жанночко, – м’яко почала я, – менi зовсiм випадково стали вiдомi деякi подробицi твоiх стосункiв з Георгiем. Повiр менi, зовсiм випадково.

Жанка пiдняла на мене стривожений погляд i почервонiла. Бiдолашна! Вона ще здатна червонiти, спiлкуючись iз паскудником i негiдником, вiрнiше, не спiлкуючись, а дiлячи з ним ложе.

– Це правда, що ти чекаеш дитину?

– Поки про це знае тiльки Георгiй, – непевно вимовила Жанна й довгим важким поглядом встромилася в мене: як я посмiла торкнутися настiльки iнтимного в ii життi!

– Як бачиш, не тiльки Георгiй. Невже ти не знала, що чоловiки ще бiльшi плiткарi, нiж ми? Я в цьому ще у школi переконалася, а в iнститутi й поготiв.

– Ти мене запросила, щоб…

Я не дала iй домовити:

– Нi, не щоб! Я хочу тебе попросити: не слухайся Георгiя! Чуеш? Йому не потрiбна дитина, але це його проблема.

– З чого ти це взяла? Ми любимо одне одного…

– Правда? Тодi я рада це чути! Давай поспоримо на шоколадку, що Георгiй запропонуе зробити аборт. Не будь дурною, не погоджуйся, не вiр йому.

– А чому я маю довiряти тобi?

– Тому що я старша й тому втрое розумнiша. А по-друге, я добре знаю Георгiя. Якщо я помиляюся, подзвони менi завтра зранку i скажи, що я iнтриганка й дурепа в квадратi. Домовилися?

– Домовилися, – луною повторила Жанка.

– І про що це ви домовилися? – пролунав веселий голос Георгiя. – Лiзочко, я не очiкував тебе сьогоднi побачити!

Граючи галантного кавалера, вiн заслинив мою руку й зухвало затримав у своiх долонях, це був такий напiвiнтимний жест.

– Ти на колесах?

– Зрозумiло! Циган без коня не циган! – Георгiй весело пiдморгнув Жанночцi. – Карета подана! Столик замовлений. Ти теж можеш до нас приеднатися, – iз широким купецьким жестом вiн повернувся до мене.

– Не можу, менi треба до аеропорту – провести Сергiйка. Пiдвезеш? – глумливо запитала я, щоб йому незручно було вiдмовити.

– Жанно, пiдвеземо Лiзочку? – грайливо звернувся той до дiвчини, зображуючи безтурботнiсть. – Поiхали!

От i добре, не треба шукати таксi, телефонувати, чекати. Дозволю «кращому друговi» виявити свою «широку натуру», у вологих чоботах не дуже цiкаво гуляти по вулицях.

Уже сидячи за кермом, Георгiй звернувся до Жабки:

– Так про що ви з Лiзочкою домовилися?

– У нас чисто дiловий договiр. Але якщо розпирае цiкавiсть, довiдайся: я хочу перефарбувати волосся. Тiльки не говори про це Сергiю, хочу зробити сюрприз.

Ми з Жанкою вмостилися на задньому сидiннi, я непомiтно взяла ii руку й потисла, скрiплюючи наш договiр. Через кiлька секунд ii рука у вiдповiдь стисла мою.




4


З аеропорту я повернулася пiсля одинадцятоi. Георгiй пiдвiз мене до аеропорту, по-хамському навiть не вийшов з машини й, помахавши ручкою, вiдразу покотив з Жабкою до свого замовленого столика.

Змерзла та втомлена, я стала пiд душ i з пiвгодини грiлася в ласкавих гарячих струменях. Я була незадоволена собою – гiрший вид невдоволення. Адже я збиралася попрощатися iз Сергiем не на час його вiдрядження, а назавжди… Виявляеться, не так-то легко покинути чоловiка, з яким зустрiчалася цiлих два роки. Слова прощання вертiлися на язицi постiйно, але щось зупиняло. Може, те, як щиро, по-дитячому зрадiв Сергiй, здаля запримiтивши мене, як кинувся назустрiч, як помiтив мiй поганий настрiй i не сказав нiчого, а тримав мою руку й мовчав. А може, це перемiг поклик тiла, ми стали вже «единою плоттю»? Невидимi, прозорi нитi вже обмотали нас разом у единий кокон, i будь-яке роз’еднання завдасть болю обом, по-iншому не бувае.

Я не очiкувала вiд себе такоi малодушностi! Чи я пожалiла не його, а себе?

Наступного дня, на роботi, я почувалась не у своiй тарiлцi. Шеф, як завжди, помiтив мiй настрiй i покликав у свiй кабiнет поговорити.

До речi, про шефа. Створений мною мiф про лютого трударя-самодура працював надiйним щитом вiд зазiхань Сергiйка на весь мiй вiльний час. Адже я все ж таки кiшка, яка iнодi любить побути на самотi або у компанii подруг. А з Костем у нас стосунки склалися ще в iнститутi, чисто дружнi – вiн прекрасний сiм’янин, i в нього росте трое чудесних хлопчикiв. Дружина, хоч i домогосподарка з породи квочок, але жiнка гарна. На свята вона створюе такi кулiнарнi шедеври, що пальчики оближеш! Кость у таких випадках, щоб ми не вмирали вiд заздростi, говорить:

– Ви вважаете, я таке iм щодня? Помиляетеся! Мене годують несмачною й корисною iжею, i моiх синiв так само!

Кость щiльнiше зачинив дверi – у його секретарки гарний, ледь не абсолютний музичний слух та довгий язик – i простягнув менi фiлiжанку кави.

– Що трапилося? Ти засмучена?

– Нi, я не засмучена, я не знаю, як краще розстатися iз Сергiем. Я в ньому розчарувалася…

– Що ж вiн, негiдний, наробив? Висiкти його мало! – Кость почав жартувати.

– Навiщо бити? Краще кинути й забути, як страшний сон. Я втомилася його постiйно лiпити, виховувати. Вiн залишаеться дрiмучим. Чи варто витрачати свiй час, свое життя на стосунки без майбутнього?

– Твiй максималiзм зiграе з тобою поганий жарт – залишишся в результатi старою буркотухою, самотньою буркотухою! Лiзо, таких чоловiкiв, що ти собi нафантазувала, у природi не iснуе. Сергiй – нормальний мужик, коригуванню пiддаеться, обстругаеш потихеньку, i все владнаеться. Мене ж жiнка обстругала, обпатрала, пам’ятаеш, яким я орлом був? – жартуе, втiшае…

– Менi iнодi здаеться, що нас нiчого не об’еднуе, майже нiчого спiльного. Ми любимо рiзнi книги, рiзнi фiльми, рiзних людей, хiба що вiдпочивати любимо однаково, ледарюючи й грiючись на пiсочку бiля моря. Костю, що менi робити?

– Вiзьми тиждень вiдпустки, я його тобi оплачу, i поiдь куди-небудь вiдпочити.

– У груднi? Костю, незабаром Рiздво, от i полiнуюся.

– Рiздво – то свято, який там вiдпочинок, а тобi треба отямитися, не ображайся – отямитися, подумати, набратися нових вражень. Я ще минулого тижня помiтив, що вигляд у тебе поганенький, але делiкатнiсть не дозволяла втручатися. А сьогоднi цi чорнi кола бiля очей змусили про етикет забути.

Я пiдiйшла до дзеркала й стала себе розглядати. Кость фарби не згущував: на мене дивилась нещасна сорокалiтня жiночка. Мимовiльнi сльози навернулися на очi.

– Я вчора промочила ноги…

– Лiзо, це не ноги, це дещо серйознiше.

Кость пiдiйшов до мене майже впритул, його спiвчутливий погляд був щирим, занепокоеним.

– У дзеркалi ти вже кiлька днiв бачиш портрет нещасноi жiнки. І не важливо – твоiй пiдсвiдомостi не важливо, навигадувала ти своi нещастя або все справдi так погано, твiй настрiй тебе гризе й спотворюе.

Вiдчувши свiй менторський тон, шеф замовк, втомлено плюхнувся в крiсло i заговорив м’яко, як iз маленькою дитиною:

– Торiк ми з дружиною побували взимку в одному милому пансiонатi, в горах. Пам’ятаеш, наприкiнцi листопада, ще й тиждень грудня прихопили? Обстановка чудова, вiд краси природи голова обертом! Поiдь! Я зараз подзвоню туди, забронюю мiсце та заразом замовлю тобi й квитки.

Так мiй любий шеф пiдтвердив, що вiн – справжнiй друг i золота людина.

– Спасибi тобi, напевно, ти правий, i менi варто поiхати. У гори – це чудово, нiколи не була в горах узимку.

– От i правильно! – зрадiв Кость. – Повчишся на лижах кататися. Ти на лижах стояти хоч умiеш?

– У дитинствi по лижнi непогано iздила, по прокладенiй та накатанiй.

– То й з гори навчишся з’iжджати, тiльки тренера слухайся й не ризикуй: ти менi жива й неполамана потрiбна. Такi працiвники, як ти, на вагу золота.

– Такi начальники, як ти, теж на вагу… тiльки не знаю, якого коштовного металу, – видавила я iз себе й поспiшила до робочого столу: пiдтягти роботу, щоб провести зненацька упалу менi на голову вiдпустку зi спокiйною совiстю.

На комп’ютерi мене чекало повiдомлення вiд Сергiя, приземлився вiн добре, спека, роботи – море. А наприкiнцi вiн дописав: «Учора менi здалося, що ти сама не своя. Щось трапилося, про що ти поки не можеш розповiсти?»

Моi уроки не проходять даром i мiй хлопчик вчиться бути делiкатним, спостережливим i чуйним. Я швиденько надрукувала вiдповiдь: «Усе гаразд. Я трохи застудилася. Вчора промочила ноги. Я була сама своя, тобi здалося».

Потiм я вiдкрила щотижневик i почала чесно розподiляти завдання мiж спiвробiтниками, робота це вiдповiдальна й дуже марудна, але необхiдна. Нiчого, не перепрацюють! Курити й по магазинах бiгати час знаходять. Задзвенiв мобiльний. От не люблю, коли мене вiд роботи вiдривають!

Я глянула на дисплей – телефонувала Жабка, довелося вiдповiсти.

– Лiзо, здраствуй, це я, Жанна.

– Я побачила, що це ти, Жанно. Щось трапилося?

– Так, – у телефонi схлипнула дiвчина, – усе ще гiрше, анiж ти говорила. Я не знаю, що менi тепер робити! – iз трубки почулися несамовитi ридання. Я дала мобiлцi можливiсть виплакатися, продовжуючи вивчати щотижневик. Нарештi вона заспокоiлася.

– Ти хочеш, щоб я порадила тобi, що робити?

– Та-а-а-к!

– Жанночко, у мене зараз на роботi завал. Поради давати немае часу. Але добре, разом подумаемо, що тобi робити. Ти можеш приiхати до мене додому? Пiсля змiни? Чудово, записуй адресу. Я тебе чекатиму.

Телефон пронявкав крiзь сльози якiсь подяки й вiдключився. Я полегшено зiтхнула та поринула в роботу.

А пiсля обiдньоi перерви до мене пiдiйшов сяючий Кость i вручив квитки. Завтра ранком поiзд помчить мене в щасливе ледаче життя, яке позбавить вiд чорних кiл навколо очей. А головне, усi моi проблеми зникнуть самi собою, як тiльки я вдихну цiлющого гiрського повiтря. Костю, яким же наiвним ти iнодi буваеш!




5


Жабка потягувала з трубочки молочний коктейль – я iй спецiально свiй улюблений приготувала з ананасом та суницею – дитинi необхiднi вiтамiни й кальцiй. Одягнена вона була в салонну унiформу, вiрнiше, як у перукарнi заведено одягатися: мiнi-спiдниця й блузка з величезним декольте, на шиi й зап’ястках по кiлька масивних, обов’язково золотих, ланцюгiв. На ii кволому тiльцi це виглядало комiчно, а на деяких майстринях, особливо кому за сорок п’ять i в кого всi ноги поритi синiми прожилками вен, такий одяг набував трагiчного вигляду. Я вже не говорю про бойове розфарбування облич у кращих традицiях жiнок африканських племен. У салонi всi стiни були завiшанi величезними дзеркалами, але перукарки бачили в них тiльки своiх вимогливих клiенток, не iнакше. А може, iх пiдводила цiлковита вiдсутнiсть почуття прекрасного, але тодi чому вони створювали такi чудовi зачiски iншим? Для мене це завжди було загадкою.

Я немов уперше побачила Жабку так близько, i вона справила на мене досить приемне враження, щоправда, може бути, це ореол материнства згладив карикатурнiсть рис i додав внутрiшнього свiтла й м’якостi.

Допивши коктейль, Жанна полiзла у свiй модний наплiчник i вийняла шоколадку:

– Учора ти мала рацiю на сто вiдсоткiв, – ii голос затремтiв, а очi наповнилися слiзьми.

– Менi дуже шкода, що так сталося, – я пiдсiла до дурненькоi й витерла серветкою ряснi сльози. – Я тебе дуже прошу: припини плакати. Дитина страждае, коли ти плачеш. Звикай думати про маленьку чудову iстоту, яку народити можеш тiльки ти – i жодна iнша жiнка у свiтi.

– Лiзочко, я ще не знаю, чи варто залишати дитину, чи нi… А ти говориш про це, як про справу вирiшену, – у голосi Жанки пролунали незадоволенi нотки.

У нiй заговорив природний егоiзм, ще б пак: дитина – не тiльки маса турбот i матерiальних витрат. Дитя безповоротно i назавжди змiнюе життя жiнки та чоловiка, якщо вони поряднi вiдповiдальнi люди. Але Георгiй не з привiлейованого стану турботливих тат, вiн iз численного ордену пропащих негiдникiв. І тiльки така дурненька, як Жанна, могла мати з ним близькi стосунки. До пологового будинку вона йтиме сама, якщо вистачить любовi: любовi до ще не народженоi дитини. У чому я поки не певна.

– Ти прийшла, щоб вiддати менi шоколадку? – Як я не намагалася, глузування все-таки пролунало, як помста за ii нерiшучiсть. – Невже ти ще вагаешся: народжувати чи нi?

– Георгiй сказав, що покине мене, якщо я не зроблю аборт. А якщо погоджуся, то оплатить i операцiю, i подаруе що-небудь коштовне. Обiцяв, що ми поiдемо до Туреччини. Пiсля всього…

– Твiй коханець залишить тебе скорiше, якщо послухаеш його та уб’еш свою дитину, мужики не вибачають жiнкам, якi вбивають зачатих вiд них дiтей, – я озброiлась гострим скальпелем i, як хiрург, твердо й рiшуче почала рiзати по живому, вiдтинаючи пiдле й боягузливе.

Я прагла вiдстояти життя ще не народженого маляти. Навiщо? Яке менi дiло до «кращого друга» Георгiя й цiеi безглуздоi дiвицi, обвiшаноi золотими ланцюгами, що не думае над якою страшною прiрвою вона зараз балансуе? Невже в мене мало своiх проблем? Чому я вiдчуваю себе спiвучасницею чужого злочину? От як небезпечно пiдслуховувати чужi телефоннi розмови!

Жанночка налила собi ще коктейлю, немов бажаючи зробити паузу в розмовi. Це я ii попередила, що всi розмови – пiсля вечерi, виразка шлунка нiкому не потрiбна, тим бiльше менi. Їжу треба споживати в гарному настроi, споглядаючи картини природи або слухаючи класичну музику. Я прекрасний теоретик здорового способу життя, а от практик з мене нiкудишнiй.

Я пройшла до кiмнати й почала збирати речi в поiздку, найнеобхiднiше. Вiдкрила шафу, глянула на ii вмiст i задумалася. Але ненадовго. У рюкзак влiзли джинси, спортивний костюм, пiжама, кiлька футболок, светр, косметичка… Мiсце ще залишалося, я випросталася й побачила в дверях Жабку, яка здивовано спостерiгала за моiми манiпуляцiями:

– Ти кудись iдеш? – розчаровано запитала вона. – Надовго?

– У вiдрядження, – вiдказала я, застiбаючи блискавку на рюкзаку, – вранцi поiзд.

Навiщо збрехала? А втiм, правильно зробила, Жанцi нi до чого знати, куди й навiщо я iду. Слушно якийсь мудрець написав, що нiколи не жалкував, коли промовчав, i тисячу разiв жалкував, коли бовкнув зайвого.

Я вказала Жаннi мiсце на диванi, пiдклала iй пiд бiк диванну подушечку, присiла поруч, пiджавши пiд себе ноги – моя улюблена поза – i запитально глянула на дiвчину.

– Лiзо, порадь, як менi краще зробити? – Жанна знову перетворилася на жабку з холодним безпристрасним поглядом.

– Ти так довiряеш менi? Добре. Що я тобi б не порадила, та ти зробиш на свiй розсуд, так? А з духу протирiччя – як шкiдливий пiдлiток, i навпаки.

Жабка з готовнiстю кивнула, немов погоджуючись зi мною. Дедалi то гiрше! Вона ще дурнiша, нiж я припускала, але саме з таких бувають найкращi господинi та турботливi дружини.

– Можна зробити правильно або як легше. Запам’ятай: як би ти не вчинила цього разу, ти коли-небудь у майбутньому про свiй вибiр пошкодуеш. Зараз, коли ти носиш його дитину, у тебе в руках всi козирнi карти. Варто тобi зробити аборт – i всi твоi переваги лопнуть, як мильна бульбашка.

Жанна слухала з такою увагою, що я мимоволi посмiх- нулася.

– Георгiй не такий уже безсовiсний тип. Останнi негiдники в таких випадках блискавично випаровуються, зникають, а цей навiть витратитися на лiкаря пообiцяв, Туреччиною понадив. Це доводить, що якiсь уламки порядностi в ньому залишилися. У кожнiй нормальнiй людинi закладений iнстинкт продовження роду, правильний природний закон. Звичайно, вiн зараз може тебе залишити. Але я певна: забере з пологового будинку. Поки ти будеш виношувати дитину, вiн спокiйно все зважить, трусне залишками мiзкiв i зрозумiе, що в його вiцi давно настав час мати нормальну родину, а про таку дружину, як ти, можна тiльки мрiяти.

– Ти правда так думаеш? – з надiею перебила мене дурненька, погляд ii потеплiшав.

– Я не пророчиця, може, через дев’ять мiсяцiв ти сама не захочеш мати з ним нiчого спiльного. Життя iнодi готуе такi сюрпризи! А зараз я б тобi порадила на вихiднi з’iздити до батькiв i порадувати iх, що вони скоро помiняють свiй соцiальний статус.

– Батько вб’е мене! – перебила Жанка. – Вiн не вибачить такоi ганьби!

– Це залишиться ганьбою, поки саме ти будеш так вважати. Материнство навiть у диких племенах е подарунком небес. Знала б ти, скiльки жiнок страждають, що не можуть мати дитину! Лiкуються, лежать у лiкарнях, платять грошi. А у диких племен дiвчинi з дитиною легше вийти замiж, вона вже довела свою придатнiсть до материнства. «Батько вб’е» – вигадай що-небудь оригiнальнiше. Коли я вчилася в iнститутi, була схожа ситуацiя. Гiрше: коханий зник у невiдомому напрямку, а в село дiвчина не показувалася. Теж боялася стати жертвою рiдного батька. Народила й жила в гуртожитку, ми iй допомагали, чим могли. А якась добра душа не витримала й написала докладний лист ii батькам, якi навiть не пiдозрювали, що стали дiдусем i бабусею. Вони приiхали в той же день, як отримали та прочитали лист. Дочцi навiть не дорiкнули, забрали внучку з собою, а юнiй матерi заборонили й думати про заочне вiддiлення, куди вона вже зiбралась перевестися, щоб працювати й утримувати свою незаконнонароджену дiвчинку. Ця Людка потiм зi смiхом розповiдала, як мати ранком жене на пасовище корову: в однiй руцi лозина, а iншою дитячого вiзочка перед собою штовхае. Село погомонiло, та й замовкло. А Наталка вже в перший клас ходить. А найцiкавiше, що через три роки рiдний батько матерiалiзувався й одружився. Напевно, по iдальнях та кабаках набридло харчуватися.

– Прямо казка…

– Чиста правда. Ризикни, якщо любиш Георгiя.

– Я не знаю… Якби знати напевно, що так буде… Але батько, – вiн у мене такий строгий. Я не переживу його гнiву…

– Тодi слухай ще одну iсторiю з життя моеi одно- класницi.

Я сходила на кухню, швиденько зробила апельсинового фрешу, розлила його в своi улюбленi французькi склянки, що падають i не б’ються, як мене запевняв i щиро обманював продавець, i принесла Жанночцi на маленькiй тацi, як у ресторанi.

– Спасибi, – нявкнула та i стала пити так швидко, немов знемагала вiд спраги. Напевно, вiд моiх байок ii постiйно кидало в пiт, i органiзм зневоднiв, як лiтом у спеку.

– Добре, слухай. – Я знову вмостилася у своiй улюбленiй позi поруч, поставивши тацю зi склянками на журнальний столик.

– У моеi колишньоi однокласницi Ради мати украiнка, а батько – стовiдсотковий циган, не табiрний, а сучасний, цивiлiзований. Одягнений завжди чистенько, золотий ланцюг на шиi, обличчя – iндiйське кiно, типовий iндус: яскравi чорнi очi, широкий нiс, дуже смаглява шкiра. Ми з ними кiлька рокiв на одному майданчику прожили, квартири поруч, стiнки тонкi, геть усе прекрасно чути. Знали, що у кожного в борщi кипить. Вiн був по-схiдному гостинним, iнодi добрим, але запальним i вимогливим. Радка з сестрою Анжелкою одного разу каструлю залишили на столi в кухнi й побiгли серiал додивлятися по телевiзору. Батько прийшов з роботи, помилувався на каструлю та й вилив залишки борщу iм на голови, щоб знали, як вiд роботи ухилятися. Мене тодi це вразило: мiй тато на такi дрiб’язки нiколи не звертав уваги, вiн хапався за серце, тiльки коли його едина дочка приносила за контрольну «четвiрку» замiсть обов’язковоi «п’ятiрки», саме так вiн компенсував вiдсутнiсть сина. Радина сестра Анжелка вiдчула легке нездужання, коли ii коханий благополучно вiдправився служити до армii. Попереду були одинадцятий клас i праведний гнiв люблячого батька. Анжелка довго боялася зiзнатися батькам. Справа запахла не тiльки вилитим на голову борщем… Першою помiтила, що з дочкою не все гаразд, мати. Довiдавшись, що та вагiтна, а коханий ще нi сном, нi духом про це не здогадуеться, хитра украiнка задумалася: що робити? Як вiд доньчиноi голови вiдвести лихо? І придумала. Приходить батько з роботи – мати «випадково» залишилася в цей день на другу змiну – i бачить, як його улюблена дочка Анжелочка безутiшно ридае, уткнувшись в диванну думочку, та й у молодшенькоi Радочки очi на мокрому мiсцi. Став допитуватися, в чому справа, i крiзь сльози почув, що з Анжелкою вiдбулося страшне нещастя, i вона боiться зiзнатися матусi. Тiльки вiн, улюблений батько, може ii врятувати вiд маминого гнiву. Почувши, що називають «страшним нещастям», Микола циган полегшено зiтхнув: вiн нафантазував у своему розпаленому мозку картину, набагато жахливiшу. Увiмкнув телевiзор i став чекати повернення дружини з роботи. Не встигла мати переступити порiг, як чоловiк повiв ii в кухню й посадив до столу. «У нас, виходить, от яка справа. Ти тiльки не хвилюйся, дихай спокiйно. А може, валер’яночки накапати?» Витримав паузу й вiдкрив таемницю мадридського двору: «Анжела вагiтна. Все! Буде родити, i нiяких заперечень! Я так вирiшив! Калiчити свою дочку нiкому не дозволю, тобi все зрозумiло?» Мати Анжелина розповiдала пiзнiше, що iй вiд серця вiдлягло, вiд радостi сльози на очi виступили… От, Жанночко, що таке правильна тактика! Гордий i гарячий схiдний чоловiк прийняв едино правильне рiшення. А юного ловеласа вiдпустили на два тижнi з армii, зiграли весiлля, i Анжелка в сiчнi народила чудового хлопчиська та перейшла у вечiрню школу, директриса не захотiла залишити ii з нами доучуватися, а дарма. Подумаеш, вагiтна школярка, дивина яка… Вона потiм приходила до нас у гостi з дитинкою у возику, а ми ставали в чергу, щоб потримати на руках ii богатиря, навiть хлопцi. Ти знаеш, саме тодi я вiдчула й зрозумiла, що дитина – це не жива лялька, а – радiсть. І хоча Анжелка скаржилася на хитру свекруху, що зумiла перекласти непомiтно на ii тендiтнi плечi всю домашню роботу, юна ненька однаково випромiнювала сайво. Знаеш, як ii весь клас поважав за мужнiсть i щасливе сiмейне життя? І жоден хлопець з класу не дозволив собi навiть натяку на вульгарнiсть, яку оголошувала на весь клас червона вiд обурення борчиня за високу моральнiсть – наша директорка!

Жабка сумно посмiхнулася:

– Усi твоi казки зi щасливим кiнцем. А в нас у салонi половина – матерi-одиначки. Психiчки нещаснi, вiчно всим незадоволенi, злi, засмиканi.

– Можна подумати, що матерi сiмейства не засмиканi. Так тiльки дитина мiзки проiдае, а так ще й законний чоловiк приеднуеться. Ти можеш показати хоч одного мужика й сказати – от iдеальний сiм’янин? Не людина, не коханець, а саме сiм’янин? Я – нi!

Жанка розсудливо промовчала.

– Отож-бо, егоiзм у кожного на першому мiсцi. Усi вони гарнi, поки все по-iхньому, а спробуй йому характер показати, вiдразу свою звiрину сутнiсть i виявлять. Твiй Георгiй у РАГС тобi завiтати не запропонував, правда ж? Як говориться, без коментарiв.

Я поглянула на годинник: була вже одинадцята вечора, за вiкном на дорозi зменшилася кiлькiсть машин, стало тихiше.

– Тобi додому далеко? Можеш переночувати в мене, я тобi постелю тут, на диванi. Я однаково iду завтра, можеш у мене тиждень перебути: годуватимеш кота i поливатимеш квiти.

– Правда? – Жанна зрадiла. Вона знiмала кiмнату десь у пригородi, а тут iй до роботи не бiльше пiвгодини пiшки. З тиждень поживе сама, без двох сусiдок у кiмнатi.

– Правда-правда, – я сходила в спальню й принесла постiльну бiлизну та запаснi ключi. – Тiльки невелике прохання: не приводь сюди Георгiя. Добре?

– Добре. А де кiт?

– Щодо кота я пожартувала. Хiба я схожа на стару дiву з котом на руках i з папугою в клiтцi? Менi що, нема чим зайнятися? А квiти на кухнi й у спальнi на пiдвiконнi. Тiльки не забувай воду вiдстоювати.

Я пiдiйшла до книжковоi полицi та знайшла стару порвану книгу новел, без початку й кiнця, без iменi автора. Ще студенткою я купила ii на блошиному ринку. Одну iсторiю Жабцi треба обов’язково прочитати, усього кiлька сторiнок.

– А це тобi казочка на нiч.

Дiвчина вже вмостилася на диванi. Я включила iй бра.

– Читай.

– А телевiзор можна увiмкнути?

– А ти бачиш десь телевiзор? Старий згорiв, а купувати новий – не бачу сенсу.

Хотiлося додати: нормальнi люди телевiзор не дивляться, але я вчасно стрималася.

– Почни з цiеi новели.

Жанка, приречено подивившись на мене, втупилася в книгу.




Новела невiдомого письменника «Полювання на вiдьом»


Печеня наповнювала ароматом стару халупу, тоненький струмок пари пiднiмався вгору й зникав у димарi. За вiкном стемнiло, i мiсяць з цiкавiстю заглядав у маленьке вiконце, не закрите вiконницями. Гертруда сидiла, бездiяльно поклавши руки на пiдвiконня, поруч лежав клубок з початою панчохою, але робота не йшла. Свiтла вiд вогнища досить, щоб звично вив’язувати петлю за петлею, але жiнка перетворилася на очiкування та з нетерпiнням дивилась на дорогу: чи не з’явиться Гюнтер?

Небо густо проросло зiрками, мiсяць непомiтно виповз над дахами, коли пролунали повiльнi невпевненi кроки, а потiм низька кремезна фiгура з’явилася поруч iз будинком. Чоловiк iшов повiльно, зiгнувшись, немов нiс важку, непосильну ношу.

Серце Гертруди впало: невже й цього разу мрiя про маленький чистенький будиночок з червоноi цегли, понадивши м’яко пальчиком, зникла? За що доля переслiдуе iх iз чоловiком?

Дверi скрипнули, на порозi стояв змарнiлий i втомлений Гюнтер, складки вiд носа до пiдборiддя поглибилися, пiд очима залягли чорнi кола, можна подумати, що цiлий день тяжко працював у каменоломнi.

Гертруда пiднялася й, запитально дивлячись на чоловiка, що одразу сiв до столу, почала розкладати глинянi миски, дiстала двi олов’янi ложки, нарiзала широкими скибами хлiб. Мовчання не порушив навiть аромат печенi, щедрими порцiями якоi жiнка прикрасила тарiлки. Набожно склавши руки, вона звично забурмотiла вдячну молитву, а Гюнтер з незвичною натугою ледве проговорив «амiнь», i це слово далося йому з таким трудом, що голова безсило впала на груди.

– Ти занедужав? – у голосi дружини пролунала турбота.

Чоловiк повiльно пiдняв на неi очi з червоними вiдблисками вiд вогнища й вичавив iз себе:

– Вони нi в чому не зiзналися… Кюре був у нестямi вiд лютi… У старого Карла вiд единого дотику палаючого вугiлля зупинилося серце, йому дуже пощастило… Ми спочатку думали: вiн мовчки терпить, а бiдолаха впав уперед i бiльше не ворушився.

– Бiдолаха? Не треба було насилати хворобу на нашу корову, нашу едину годувальницю! – Гертруда звично схлипнула, це стало ритуалом: кому б вона не скаржилася на смерть рогатоi улюбленицi, обов’язково додавала в голос сльози й витирала краем фартуха сухi очi, тому що була не iз плаксивих. – Їж, а то вичахне.

Гюнтер знехотя взяв важку ложку, незрячим поглядом оглянувши кiмнатку: плиту з начищеним до блиску казаном, дерев’яний стiл, вiдмитий милом i вискоблений ножем до блиску, широке дерев’яне лiжко з купою старих ковдр i подушок зi штопаною-перештопаною бiлизною – у всьому прихована чистотою вбогiсть, i нiякоi надii попереду.

Подружжя мовчки iло печеню. Гертруду розпирало вiд цiкавостi, але вона стримувалася, Гюнтер не любить питань, розсердиться й нiчого не розповiсть, уже такий у ii чоловiка характер.

Лежачи в лiжку й загасивши свiчку, вiн нарештi за- говорив:

– Стара вiдьма теж виявилася кволою, чула б ти, як вона кричала, коли iй взули «iспанський чобiток», почала нас проклинати: так, вiдьма здогадалася, що це ми iх викрили, а потiм вивергнула прокльони й на кюре, – чоловiк знову надовго змовк.

Гертруда майже задрiмала, коли знову зазвучав приглушений голос:

– Молода вiдьма стала ii вмовляти: мамо, не треба, пан кюре нi при чому, – але краще б цього не говорила: кюре так розсердився! Адже вона образила Божого слугу! – чоловiк уникав називати сусiдiв на iмена, немов зайвий раз переконуючи себе щодо iхньоi причетностi до чорноi магii. – Стара вiдьма виявилася дуже впертою, померла не покаявшись. Але довше всiх нас намучила молода вiдьма. Уявляеш, вона терпiла всi тортури, щось шепочучи собi пiд нiс. Ми прислухалися: вона посмiла читати молитви – небачене блюзнiрство! Пан кюре сказав, що не очiкував такого пiдлого лицемiрства вiд цiеi зiпсованоi особи. Спочатку вiн дуже ласкаво просив ii покаятися, але та лила брехливi сльози й зухвало вiдповiдала, що iй нема у чому каятися. Пан кюре ii вiдразу викрив:

– Так тобi нема у чому каятися? – урочисто проговорив вiн. – Тiльки Господь безгрiшний. Навiть у мене – слуги Божого – е грiхи, а тобi нема в чому каятись? Зараз ми тобi освiжимо пам’ять, – i наказав забивати вiдьмi голки пiд нiгтi. Вона верещала вiд болю, як порося пiд ножем м’ясника. Їй дали трохи вiдпочити, вона пiдняла мокре вiд поту обличчя й уп’ялася в мене.

– Сусiде, – прохрипiла вона, – за що ти обмовив нас? Ми ж завжди допомагали вам чим могли! Навiщо ти продав душу дияволовi? Через яку користь ти створив це зло? Господи, дай менi сил вибачити цих людей!

Кюре невдоволено похитав головою, i допит продовжили. Вона упиралася до самого вечора: нi вода, якою ii накачували, нi розпечене залiзо, нi вирванi нiгтi не змусили ii зiзнатися. Менi нiколи не було так страшно, як сьогоднi. А коли з неi зiрвали одяг, щоб у дiжцi з водою перевiрити – втопиться вона, чи диявол ii врятуе, ми з кюре побачили, що вона чекае дитину.

– Безгрiшна, вiд кого ж ти понесла? Уже рiк, як твiй чоловiк помер? – зацiкавлено запитав кюре, але вiдьма зухвало мовчала. Ох, i намучилися ми з нею, вона виявилася живучою, як кiшка. Наприкiнцi вiд будь-якоi дурницi зомлiвала, але так i не покаялася!

– Їi вiдпустили? – не витримала Гертруда.

– Нi, у неi почалася кровотеча. Кюре сказав, що вона померла вiд втрати кровi. Тепер нiхто нiчого не одержить. Усе залишаеться ii дiтям. Кюре запропонував нам стати iхнiми опiкунами, але я вiдмовився. Не вистачало бачити щодня ii порiддя й згадувати цю мерзеннiсть…

– Це яку таку мерзеннiсть? – зло проговорила дружина.

Зависло мовчання. І тодi Гертруда нi з того нi iз сього пригадала:

– Я, коли купую на ринку рибу, то завжди вибираю ту, що ще дихае. Обов’язково буде з iкрою. Жодного разу ще не помилилася. Так i ця вiдьма, вона тiльки тому протрималася цiлий день. Милий, ти дарма вiдмовився вiд опiкунства, переiхали б у iхнiй будинок, господарство там мiцне. Пiди завтра до кюре й скажи, що передумав. А я вже подбаю про дiтей.

І перед очима Гертруди з’явилися двi маленькi чистенькi дiвчинки у мереживних фартушках, козлових черевичках. Крихiток у родинi обожнювали й наряджали, як могли.

Мiсяць осудливо похитав головою й укрився за хма- рами…



– Гарну казочку ти менi пiдсунула на нiч, – пролунав незадоволений голос Жабки, – краще телевiзор дивитися, чим таке читати.

Я промовчала. Хотiлося сказати: думаеш, чому в Європi так мало гарних жiнок? Усiх красунь педантично спалювали ще за часiв середньовiччя, оголосивши полювання на вiдьом – усвiдомлювали страшну силу краси.

Була вже пiвнiч, але сон до нас обох не йшов. Мiж спальнею й залом у мене немае дверей. Пiд час ремонту я зробила арковий прорiз. Бiдне Жабеня вертiлося, як карась на сковорiдцi. Час вiд часу чувся ii важкий подих. Я спитала:

– Не спиш?

– Нi, – з готовнiстю вiдгукнулася вона з дивана.

– Знаеш, що вiдбуваеться пiд час аборту?

Дiвчина мовчала.

– Лiкар ще тiльки робить жiнцi анестезiю, а в маляти починае прискорюватися пульс, серденько скажено стукае. Воно вiдчувае, що над ним нависла смертельна небезпека. Вiдбудеться щось страшне. А потiм… потiм маля намагаеться глибше сховатися вiд страшних гострих щипцiв, якi починають рвати на частини його беззахисне тiльце, його голiвку, ручки, нiжки, животик. На якi смертнi муки воно приречене, адже знеболювання йому не зробили! А на ранок у свiтлiй чистiй палатi прокинеться жiнка з порожнiм лоном, зi знiвеченою назавжди душею. Ця жiнка вже нiколи не стане колишньою, тiнь смертi буде витати за нею до кiнця життя.

– А ти, виявляеться, дуже жорстока, Лiзо… Я й не знала, що ти можеш так ударити.

– Жанно, хiба це я збираюся зробити аборт? І хто з нас двох жорстокий?

У залi на пiдлогу плюхнулися двi босi стопи й шурхнули швидкi кроки. Дiвчина присiла навпочiпки бiля моеi подушки й злякано зашепотiла:

– Як ти здогадалася? Це якась мiстика, так?

– Нiякоi мiстики. Я тебе наскрiзь бачу. І дуже жалкую, що не можу нiчим допомогти. Іди спати, а то менi тiльки не вистачало проспати на поiзд.

Бiдолашна безшумно повернулася до зали, заскрипiла диваном, а в менi заскребли кiшки в якомусь неiснуючому мiстичному мiсцi.




6


Менi теж не спалося.

Господи! Ну яке менi дiло до Жанки i ii ще не народженоi дитини? Чому при однiй думцi про небезпеку, що нависла дамокловим мечем над цим малям, у мене починаються спазми внизу живота? І тодi послужлива пам’ять дiстае з далеких вiдсiкiв мозку те, що я прагну забути, прагну викреслити зi свого життя, немов цього нiколи й не було, а якщо й було, то не зi мною. І не можу…

Менi й у голову б не прийшло бути вiдвертою з Жанною. Хiба я можу зiзнатися, що була такою ж недосвiдченою наiвною дитиною, i перше свiтле почуття захопило мене в рожевий полон? В Олексiя я закохалася не по вуха, а набагато вище вух, i втратила елементарну здатнiсть розумiти й спостерiгати. Тодi я жадала тiльки одного: бачити його, бути з ним, любити його!

У запалi любовного сп’янiння я пропустила той момент, коли нашi стосунки, що стали надто близькими, почали його обтяжувати. Все, що б я не сказала, що б не зробила, як би не подивилася – його почало дратувати. Сталося неймовiрне: я йому наскучила. За iнерцiею вiн iнодi зустрiчався зi мною, але навiть у вихiднi у нього з’являлися термiновi справи, вiн перестав менi телефонувати, а моi дзвiнки iгнорував, не брав слухавку, вiдбивав дзоник… А я, божевiльна, ненормальна, причинна, дурна, забувши про гiднiсть, усе намагалася до нього додзвонитися…

Якщо ми куди-небудь зрiдка вибиралися, що траплялося все рiдше й рiдше, то вiн намагався йти окремо вiд мене, попереду.

Одного разу ми так i йшли по вулицi: вiн гордо крокував спереду, як циганський барон або ясновельможний пан, а я дрiботiла на височенних пiдборах позаду, вiдставши на кiлька метрiв. Раптово вiн зупинився й обмiнявся рукостисканням з незнайомим менi хлопцем. Я пришкандибала й зупинилася поруч, наче вiддана схiдна дружина, сховалася за його могутньою спиною, але мiй коханий не звернув на мою присутнiсть уваги, немов я – порожне мiсце. А я… тодi я вже звикла до подiбного хамства.

Незнайомець – високий свiтловолосий хлопець з прижмуреними очима, що постiйно смiялися, звернувся до нього, пильно розглядаючи мене:

– Олексо, а ти не хочеш познайомити мене зi своею подружкою? Виявляеться, у вашому мiстi е з бiса гарнi дiвчата. Я ест-е-е-ет, – жартуючи, вiн багатозначно протягнув останне слово.

– Лiзка, – знехотя пробурчав мiй коханець i схопив мене пiд руку. – Ну, нам час iти. Дзвони, коли що. Прощавай!

Цiлих два квартали вiн iшов iз мною пiд руку, поки приятель мiг нас бачити. Йому пiдлестило зауваження сторонньоi людини, але й тiльки.

Грiм серед ясного неба прогримiв, коли в належний природою строк нiчого не вiдбулося. Я з надiею чекала й з жахом перераховувала днi. Чисто. Я опинилася в безвихiдному становищi, але на всi його умовляння позбутися дитини заперечливо хитала головою. Кiлька тижнiв Олексiй не з’являвся, а я ходила, як увi снi. Цвiв бузок, з кожним днем ставало все теплiше, наближалася лiтня сесiя. Я примушувала себе ходити на лекцii й готуватися до iспитiв, зосередитися на навчаннi було майже неможливо, вимагало великого напруження. Гордiсть не дозволила зiзнатися сусiдкам у гуртожитку, в яку халепу я потрапила через власну дурiсть. Хiба тiтка не попереджала мене про небезпеки дорослого самостiйного життя? Хiба не казала, що дiвчина мае спочатку тричi подумати, перш нiж стрибати до будь-кого у лiжко?

А фiгура по-зрадницькому змiнювала форму, i цi природнi змiни все важче було маскувати одягом. На щастя, подружки були настiльки поглиненi своiми проблемами, що нiчого не помiчали. А може, дiйсно ще нiчого не вказувало на мiй стан…

Наприкiнцi травня, в суботу, на порозi моеi кiмнати раптово з’явився Олекса:

– Ну, ти як тут? – окинув поглядом ледь помiтний животик, усмiхнувся, – Не передумала?

– Не передумала, – я вiдвернулася й присiла на лiжко.

– Ну й добре, – байдуже продовжив вiн, – збирайся. Ми тут з хлопцями пiкнiчок з шашличками влаштовуемо, поiхали, вiдпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидiтися. Не дуйся, краще швиденько збирайся.

Вечорiло, денна спека змiнилася приемною прохолодою. Я так йому зрадiла, що не помiтила його внутрiшнього напруження, не дорiкнула за таку довгу вiдсутнiсть. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тiснi, вони не сходилися в талii на декiлька сантиметрiв, не пройде й мiсяця, як мое маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене вiд грудей, тiтка пошила менi його ще торiк, тодi це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з терарiуму.

Ми iхали вже з пiвгодини, промайнули чистенькi примiськi села, Олексiй звернув з шосе на якусь майже непомiтну дорогу до лiсу.

– Хiба пiкнiк не на березi Днiпра? – я вперше пiсля нашоi сварки-розриву звернулася до нього з питанням.

– Зараз усе побачиш, – вiн рiзко пригальмував бiля невеликоi галявинки. – Виходь, приiхали.

У лiсi швидко темнiло. Вiн розчахнув передi мною дверцята й простягнув руку:

– Вилазь, я ж сказав – приiхали.

Я завмерла вiд страху, побачивши його злi божевiльнi очi. Мiцно схопивши мене за праву руку, вiн висмикнув мене з кабiни, я ледь встояла на ногах. Раптово вiн розвернувся й з усiеi сили вдарив мене ногою в живiт добре натренованим спортивним ударом каратиста.

Нелюдський бiль накрив мене, на весь лiс пролунав звiрячий лемент i переповнив жахом чорнi силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорнi дерева почали падати на мене, забракло сил дихати…

Я лежала на землi, не мала сили ворухнутися, але свiдомiсть потихеньку почала до мене повертатися. Нелюд присiв бiля мене навпочiпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:

– Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стiльки разiв умовляв по-доброму, але ти не послухалася, – його тон став змiiним. – Думала, обкрутила мене? Не той сценарiй! Завжди буде по-моему, у будь-якому випадку, запам’ятала? Подихай тут, уперта суко!

Через хвилину почувся шум мотора, фари освiтили галявину й товстi стовбури дерев, шурхнули по травi шини – i все стихло. Нiч накрила мене.

Опам’яталася я в непрогляднiй пiтьмi. Подiл мого свiтлого плаття був важким i липким. Я спробувала пiдвестися – по ногах потекли липкi теплi струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтiли блискучi кола, довелось трохи перечекати. Нарештi я розгледiла яскравi вогнi автостради i з останнiх сил пiшла туди навпростець. Падала, повзла, знов пiднiмалася, але настирливо йшла в той бiк, де була едина надiя на порятунок мене й мого маляти.

Я непритомнiла та знову починала вiдчувати свое тiло, хапалася руками за галузки дерев i просувалася вперед, до дороги, повiльно, але неухильно. Чорне небо падало на мене й притискало до землi, але я не дозволяла собi й секунди вiдпочинку, закликаючи останнi залишки волi й сил рухатися вперед. Останне, що я запам’ятала – яскраве свiтло фар. Вищi сили змилостивилися надi мною: з нiчного чергування вертався до мiста патруль ДАІ. Двое молодих офiцерiв, включивши сирену, на гоночнiй швидкостi доправили мене до лiкарнi й пiдняли весь медичний персонал по бойовiй тривозi. Ще трохи – i я померла би вiд втрати кровi. Дивнi хлопцi! У них були грошi, i вони оплатили операцiю й наступне лiкування.




7


Я ще перебувала у реанiмацiйному вiддiленнi, коли по обiдi у кiмнату ввiйшли три кремезних хлопцi, у двох пiд бiлоснiжними накидками виглядали мундири офiцерiв ДАІ. Високi, красивi, вони затулили своiми широкими плечима вiкно, стояли на тлi сонячних променiв у ореолi свiтла, самi, як свiтлi янголи. Такими я вперше побачила своiх рятiвникiв, Андрiя i Кирила. Третiм виявився слiдчий.

– Лiкар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуешся. Пообiцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселiше. А тут сама та сама, нудно ж, – Андрiй присiв поруч, погладив по руцi. – Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобiльний. Головне – не соромся, треба – то треба. Ти нам тепер, як рiдна, не знаю, як це пояснити…

Вiд його кострубатих, але таких людяних слiв, у мене на очi навернулись сльози.

– Ми тут свого товариша привели, зi слiдчого вiддiлку, ти можеш, якщо е сили, зараз йому все розказати, – приеднався до Андрiя Кирило.

Почувши прiзвище мого кривдника, рятiвники спохмурнiли, а слiдчий навiть присвиснув. Матерiалiзувалося принизливе прислiв’я: «Батогом обуха не переб’еш». Допит слiдчого мав вигляд дружньоi бесiди, наприкiнцi вiн невесело сказав:

– Доказiв нiяких у нас немае. Усi факти – тiльки твоi слова. В iхнiй правдивостi я особисто не сумнiваюся. Але можливих свiдкiв так настрахають, що тi з переляку свiдчитимуть проти тебе… Шансiв покарати його за законом майже немае.

Я не витримала й заплакала: убивцю моеi дитини за законом не можна покарати? Нехай же вiн буде проклятий, такий закон!

Хлопцi пiшли, а думки не давали менi спати, я згадувала все: найменшi деталi, слова, що випадково виринали в розмовах, помiченi, але не осмисленi погляди, – i дiйшла несподiваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психiчно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарноi iнтуiцii не iхати з ним нi на якi пiкнiки, це я не вiдчула смертельноi небезпеки та не врятувала своеi дитини… Запiзнiле страшне прозрiння опалило вогнем: я вiддала себе людинi, яка мене нiколи не кохала, вiддала сама, вiн мене не гвалтував, нiяких обiцянок не давав, це я була слiпою, закоханою, безголовою i через це зазнала цiеi наруги.

До суду справа не дiйшла, сталося так, як i припускав слiдчий: моi приятельки-однокурсницi «нiколи разом з Олексiем мене не бачили», про нашi вiдносини вiд мене нiчого нiколи не чули.

А що могли сказати моi рятiвники? Що знайшли на дорозi скривавлену дiвчину?

Саме цi дiвчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стiною презирства, не соромлячись, при менi обговорювали ситуацiю: бач, чого захотiла, злетiти високо, та пiр’ячко обскубли! Не треба було до весiлля в постiль стрибати, мусила думати про наслiдки. Через власну брехню вони зненавидiли мене, я стала живим нагадуванням iхньоi пiдлостi.

Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути iнститут i повернутися до тiтки, у якоi я жила пiсля смертi батькiв, я теж не могла. Та почала налагоджувати свое особисте життя й тихенько радiла, що звiльнилася вiд мене, й двокiмнатна квартира знову лише в ii пiдпорядкуваннi. Їi почали дратувати моi навiть нечастi приiзди додому, вона жадала сiмейного щастя. Я ii розумiла й не засуджувала, борг стосовно покiйного брата вона виконала на всi сто вiдсоткiв…

Незважаючи на пригнiчений настрiй, сили поступово до мене верталися. Часто до гуртожитку, як i до лiкарнi, приходили Андрiй з Кирилом й приносили пакети з фруктами та iншою корисною й смачною iжею, а головне, – намагалися мене пiдбадьорити. Не знаю, якби тодi не вони… Ми i зараз пiдтримуемо дружнi стосунки, я iм буду вдячна до кiнця життя. І iхнi дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тiнi ревнощiв передавали домашнi смаколики й глянсовi часописи – розраду вiд важких думок. Побачивши, що у мене е захист, дiвчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.

Йти в академвiдпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до лiтньоi сесii…

Менi залишалося скласти останнiй iспит, найважчий предмет, коли мiсто сколихнула трагедiя: убивця моеi дитини з такими ж пропащими шибайголовами, як i сам, п’янi й вiдчайдушнi, вночi на величезнiй швидкостi виiхали на зустрiчну смугу. В обох машинах шансiв вижити нi в кого не було…Через них загинули невиннi люди, що iхали на ранкову риболовлю.

Їй-богу, я не зловтiшалася, але й не шкодувала за першим обманутим коханням. Всесвiтнiй закон справедливостi постарався встановити рiвновагу на вагах добра й зла, але для мене це не мало нiякого значення, адже це не повернуло моеi дитини. Виходить, зло все-таки торже- ствуе…

Я намагалася забути все, викреслити з пам’ятi. Все, крiм слiв лiкаря пiд час виписки:

– Матку вашу ми зберегли, але чи збережена репродуктивна дiяльнiсть – сучаснiй медицинi невiдомо. Можливiсть завагiтнiти – з розряду науковоi фантастики, травма була дуже серйозною. Так думають деякi моi колеги, але я не буду настiльки категоричний. Чудеса в медицинi iнодi вiдбуваються, але саме – чудеса.

Останнiй iспит був зданий. Ганна Микитiвна, товста до неподобства стара жiнка, не поспiшаючи виводила менi в залiковiй книжцi «вiдмiнно», хоча вiдповiдала я на слабеньку четвiрку. Наш вiдмiнник i найрозумнiший у групi хлопець наiвно обурився:

– За що «вiдмiнно»? Я б i трiйки не поставив!

Викладачка не поспiшаючи пiдняла на нього очi в немоднiй оправi з товстими лiнзами i сказала з легким нальотом жалю:

– Який ти, Федько, ще дрiмучий. Лiзi зараз потрiбнi позитивнi емоцii, як повiтря, потрiбнi. А ти, Лiзо, зайди потiм до мене на кафедру, обговоримо деякi питання.

Я кивнула й вискочила за дверi. Ганна Микитiвна була вимогливим викладачем, мало хто в неi одержував на iспитах вище «трiйки», до ii практичних готувалися загодя, трохи не цiлодобово. Вона вимагала чiткостi у формулюваннях, аналiтичного мислення й зiбраностi, працьовитостi й природного розуму – одним словом, тих якостей, яких моiм однокурсникам завжди бракувало. І раптом такий королiвський подарунок! Уперше з такою легкiстю я отримала «вiдмiнно».

Я сидiла на пiдвiконнi бiля дверей кафедри, коли почулося важке шаркання, з-за повороту випливала Ганна Микитiвна, повiльно несла свое величезне тiло. Я миттево зiскочила й витягнулася, немов по командi «струнко». Жiнка вказала менi на дверi кафедри, пошарила у безрозмiрнiй сумцi, нарештi, не поспiшаючи вiдчинила дверi й першою пройшла до кабiнету.

– Сiдай, Лiзо, i послухай уважно, дiвчинко, що я тобi скажу.

Викладачка сiла за робочий стiл, завалений теками, книгами, брошурами, писаними аркушами, i вказала менi на стiлець поруч. Я сiла дуже близько. І раптом подумала: якби не хвороблива повнота, вона була б дуже гарною жiнкою, навiть незважаючи на вiк.

– Не знаю, Лiзо, чи варто тобi залишатися в нашому iнститутi. Скандал гучний, на все мiсто, сама знаеш.

– Я нi в чому не винувата…

– Я певна, що нi в чому, iнакше й розмови цiеi не було б. Менi здаеться, тобi краще поiхати звiдси, безпечнiше буде, вiд грiха подалi.

Я не очiкувала такого повороту:

– Кинути iнститут, навчання?

– Не кинути, хiба я сказала – кинути? А перевестися до Киева, навiть на iнший, бiльш пiдходящий для тебе факультет. За лiто пiдготуешся й здаси кiлька профiльних предметiв, зате й перспективи пiсля закiнчення iнституту будуть кращими, ти зможеш працювати не тiльки в школi. Бiжи, Лiзо, не замислюючись, з нашоi провiнцii, тут тобi спокiйно жити не дадуть.

– Хто ж мене туди вiзьме, в iнший iнститут?

– Я за тобою давно спостерiгаю, ще з першого курсу. Це зараз ти трохи розслабилася. Я все розумiю: молодiсть, гормони грають, ще й ситуацiя, що склалася, не на твою користь. А в мене рiдна сестра деканом там, кiлькох ледарiв вiдрахували, так що мiсце тобi на факультетi буде, до того ж, на той самий курс вступиш, а не нижче, це також дещо значить. Спочатку в Марii Микитiвни поживеш, влаштуешся, а там гуртожиток отримаеш, якщо схочеш. Сестра моя – жiнка самотня, я з нею вже попередньо переговорила. Квартира величезна, «сталiнка». Отже, Марiя Микитiвна чекае на тебе не пiзнiше, як через мiсяць, а краще – завтра. Поздавати треба предмети серйознi, попотiти, звичайно, доведеться.

Я мовчала, а потiм зненацька для себе розплакалася.

Ганна Микитiвна по-материнському пригорнула мою голову до грудей i погладила по волоссю:

– Не ти перша, не ти остання, Лiзочко. У тебе ще все в життi налагодиться, а мiстечко наше мiщанське будеш згадувати, як поганий сон.

Так я опинилася у Киевi, з порожнiм серцем i неясними планами на майбутне, з единим бажанням – гiдно закiнчити iнститут та одержати диплом.




8


Будильник задзвонив вчасно, я звично натиснула кнопку й поринула в солодку дрiмоту. Сон почав нiжно мене обволiкати… Але повторно глянувши на годинник, я вилетiла з лiжка, як ошпарена: до потяга залишалося менше години, добре ще, що з вечора зiбрала сумку.

– Проспала! – мимохiдь повiдомила я Жабцi й пiрнула у ванну кiмнату. Почистивши зуби й наспiх умившись, полетiла на кухню. На плитi починав спiвати чайник, а моя випадкова гостя по телефону викликала таксi, жваво називаючи мою адресу. Бурмочучи слова подяки, я натягнула джинси й теплий светр, в’язану бiлу шапочку i, повагавшись, – спортивну лижну куртку. Дублянка в мене модна й тонка, а в горах – мороз, снiг, та й у дорозi буде зручнiше. Не шубу ж надягати…

Турботлива Жанна вийшла провести мене у моiй теплiй пiжамi, простягнула згорток з бутербродами. Заздрю жiнкам, що люблять готувати, прати, прасувати, прибирати, в’язати, вишивати хрестиком-нуликом, прикрашати будинок i створювати затишок, сама я позбавлена таких необхiдних для дружини талантiв.

У мобiльному телефонi Жанни заграв шлягер Ірини Бiлик.

– Таксi тебе чекае бiля пiд’iзду, – сповiстила вона. – Щасливоi дороги. Спасибi за тимчасовий притулок.

– Жанно, – шнуруючи черевики, сказала я, – дочекайся мене, нiчого не роби. Сама Георгiю не дзвони, проiгноруй хоч тиждень. І моя безкоштовна порада: з’iздь додому. Коли що – дзвони менi. Обiцяеш?

– Лiзо, я, здаеться, здогадалася… Ти колись позбулася дитини, а тепер жалкуеш?

– Дурненька ти, Жанно. Нiзащо в свiтi з доброi волi я не вбила б своеi дитини!

Я кинула оком на годинник – до поiзда залишалося менше нiж пiвгодини.

– Добре, вибачай. І знай, що ти набагато цiннiша за твого Георгiя: ти можеш народити дитину, а вiн – нi!

Я вилетiла в коридор i, не витрачаючи часу на лiфт – подумаеш, четвертий поверх, – полетiла униз сходами.

Таксист, на щастя, виявився хлопцем молодим, азартним i ризиковим. Почувши, що я спiзнююся на потяг, вiн нахабно йшов на обгiн, протискувався мiж машинами та мчав з недозволенною для мiста швидкiстю. Бiля вокзалу рiзко загальмував, я кинула на передне сидiння заздалегiдь приготовленi грошi. Водiй вискочив слiдом за мною, моментально розчинив багажник, дiстав мiй великий рюкзак, немов зважуючи, потряс ним у повiтрi, але не простягнув менi, а, заблокувавши машину, швидким кроком пiшов до вокзалу. Я ледь устигала за ним.

– На якому перонi? – обернувшись на ходу, запи-тав вiн.

– На п’ятому! – видихнула я. Добре, що встигла кинути оком на електронне табло.

– Тодi бiгцем! – скомандував вiн i потяг мене за руку, неначе валiзу. Завдяки його пiдтримцi я бiгла, як спринтер на короткiй дистанцii.

Провiдниця здаля побачила нас i не пiдняла верхньоi сходинки. Ледь я опинилася в тамбурi, а мiй рюкзак – бiля моiх нiг, поiзд тихо й непомiтно рушив з мiсця.

Таксист схопив мене в оберемок, швидко поцiлував i – поки я приходила до тями вiд небаченоi нахабностi – легко зiстрибнув з пiднiжки. Лопе де Вега слушно писав, що «любов’ю образити не можна» – настрiй мiй полетiв угору, як повiтряна кулька, наповнена воднем. А Кость говорив, що я жахливо виглядаю, от фантазер, i дзеркало в нього брехливе, додае зайвi роки й зморшки, неправильне, зiпсоване дзеркало! Повернуся й розiб’ю його вщент!

– Ваш квиток, – провiдниця дивилася на мене очiкувально. Я дiстала iз зовнiшньоi кишенi рюкзака паспорт, до якого вчора сховала квиток.

– Ваше мiсце 32, восьме купе.

Я пiшла по вузькому коридору, волочачи рюкзака. І раптом у головi пробилася непотрiбна думка: куди й навiщо я iду? Куди мене понесло? Може, треба було iхати до Емiратiв? А ще краще, ходити на роботу й не слухати дурня Костя, нехай свою дружину на лижах катае.




9


З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаноi й успiшноi жiнки, я зайшла в купе. За столиком сидiли двое: один – сучасник Хрущова, не молодший, а другий – офiцер у вiдставцi, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували анi джинси, анi теплий, домашньоi вив’язки светр. Рокiв сорок п’ять-сорок сiм – не бiльше. Обое з завидним апетитом снiдали, але перервали мляву розмову та з iнтересом почали мене розглядати, поки я привiталася й шукала за полицею гачок, куди можна повiсити куртку. Офiцер устав i допомiг покласти мiй рюкзак у верхнiй багажник, потiм гостинно, хазяйновито запросив:

– Приеднуйтеся до нас. Бачите, скiльки смакоти наготувала менi в дорогу невiстка, взвод солдатiв нагодувати можна.

– І цiлий вагон теж, – додала я з полегшенням: трапились нормальнi вихованi попутники. – А в мене тiльки бутерброди.

– А я зараз за чайком сходжу, – оживився пенсiонер, що сидiв напроти, й бадьоро вийшов з купе.

Ми залишилися вiч-на-вiч.

Незважаючи на вiк, чоловiк менi сподобався: обожнюю пiдтягнутих i акуратних. Сергiй теж колись привабив мене саме цими якостями. Я простягнула руку й весело представилася:

– Лiза.

– Дмитро, – його рука нiжно потисла мою – i серце застукало злякано, а все мое ество запанiкувало: що вiдбулося? Господи, як же була права моя мудра бабуся! Не у лiжку перевiряють, чи пiдходить тобi людина. Варто торкнутися руки – i все одразу зрозумiло. Десять рокiв тому я тiльки посмiялася, поблажливо слухаючи доiсторичнi засади сiльськоi моралi.

Я з жахом згадала, що ранком не встигла привести себе до ладу: очi не нафарбувала, до губноi помади не було часу навiть доторкнутися. А менi нестримно хотiлося сподобатися цiй людинi, до кольок у шлунку.

Ми дивились одне одному в очi. Вiн – привiтно, не розглядаючи, так дивляться на незнайомих жiнок добре вихованi люди.

– У вас рiдкiсне iм’я, – вiн почав акуратно нарiзати буженину тонкими скибочками.

– І по батьковi теж – Дмитрiвна, – навiщось сказала я.

Вiн м’яко посмiхнувся, наче хотiв сказати щось приемне, але в цей момент дверi вiдчинилися. Наш другий сусiд просунув у купе голову, схожу на кульбабку, у ореолi сивого волосся:

– Вам якого чаю? – звернувся вiн до нас. – Чорного? Зеленого? А то провiдник запитуе, а я не знаю… А може, кави?

– Менi, мабуть, зеленого чаю. Я ранком каву вже пила.

– І менi теж, будь ласка, зелений, – вiдгукнувся мiй приемний сусiд.

Голова кульбабки зникла, дверi зачинилися. Я подивилась на свого супутника уважнiше: прекрасне чисте обличчя. Вiяло зморщок навколо очей не псувало його, а, навпаки, надавало лицю мужностi, все у ньому випромiнювало мужнiсть i надiйнiсть. Моя рука все ще пам’ятала його дотик, i аура нiжностi наповнила мое серце, такого давно не траплялося. Менi подобалось i його коротке, по-военному обстрижене волосся, свiтле, хвилясте. І хоча вiн не був красенем у повному значеннi цього слова, зате очi – розумнi, з глибоким уважним поглядом – були напрочуд гарнi.

Я почала приховано флiртувати, сама не знаю, навiщо, як не знаю, помiтив вiн це чи нi, ця людина вмiла себе тримати бездоганно.

На столику ароматно запарував чай. Наш «кульбабка» вирiшив дуже оригiнально пiдтримати розмову. Смiшний дiдусь! За всiма звичками – якийсь начальничок на пенсii, а вiрнiше, шкарбун на дозвiллi, залишок соцiалiзму, з боку спостерiгати – клоуни в цирку вiдпочивають. Вiн, бачите, працював в Ефiопii, поводився бездоганно, як справжнiй радянський офiцер. А одного разу опинився без перекладача в ресторанi й замовив собi на десерт, як вiн вважав, «черi».

– Вартiсть цього дивовижного блюда дорiвнювала двом обiдам, але не втримався: дай, думаю, спробую, адже в трунi кишень немае. Доiдаю друге, i до мене пiдводять мулатку. Фiгура – пальчики оближеш! – «Кульбабка» склав пальцi в щiпку та звучно iх цмокнув, поглянув переможно, немов це стосуеться моеi, на його погляд, неiдеальноi фiгури. Увесь його вiдразливий вигляд говорив: куди тобi до тоi мулатки, до тих часiв, коли я був ще о-го-го й багато чого мiг. За сiмдесят рокiв до нього не дiйшло, що в присутностi однiеi жiнки iншу хвалити просто непристойно.

А може, вiн хотiв сказати своею дурною iсторiею, що будь-якiй жiнцi цiна – обiд у ресторанi?

Ми з Дмитром мовчки уминали смаколики турботливоi невiстки й дивилися у вiкно. Його розповiдь була нам нецiкавою. Але «Кульбабка», не звертаючи на це уваги, наче для самого себе, продовжував:

– Я починаю розумiти, чому десерт «черi» такий дорогий, але справа не в цiнi! Мое моральне обличчя радянського офiцера не дозволяе купувати проститутку! Уявляете, що було б, якби дiйшло до мого командування? Кiнець кар’ерi! Вiдправили б на Батькiвщину протягом двадцяти чотирьох годин. У Радянському Союзi мораль була дуже мiцною! – з повагою в голосi додав дiдок. І я зрозумiла, що його гарна пенсiя штабного офiцера дозволила йому залишитися навiчно в епосi застою, для нього час зупинився вже давно, а сперечатися й щось доводити таким людям – даремна витрата нервiв.

– Я вiдмовляюся, а директор ресторану вiдразу втрачае свою фальшиву усмiшку й починае погрожувати: якщо я не вiзьму «черi», мене очiкують величезнi неприемностi. А мулатка стоiть та посмiхаеться, уся така струнка, груди високi, без бюстгальтера, кофточка прозора – цукерочка, але не для мене. Я iм починаю пояснювати, що дома в мене е дружина, дiти, на що директор гарною англiйською вiдповiдае, що всi мають дома дружин i дiтей, i всiм треба заробляти. Ледве вiдбився: заплатив за цей «десерт», а пальцем не торкнувся. Вистояв. От як воно бувае!

«Кульбабка» знову накинувся на iжу, а я дiстала гаманець, щоб вiддати йому за чай, ця людина стала менi неприемною. Дмитро теж полiз у кишеню за грошима. Як на грiх, у мене не виявилося дрiбних, тодi мiй сусiд пiд розмахування пенсiонера: що ви! що ви! – розплатився за нас обох, i ми стали тихенько розмовляти одне з одним. На наше щастя, дiдок виявився глухуватим, а тут ще й стукiт колiс.

Переговорюючись, ми прибрали на столi, i Дмитро вiднiс провiднику порожнi склянки. Ображений пенсiонер зробив вигляд, що читае газету.

– Шеф вiдправив на тиждень у гори, – дивлячись у вiкно, тихенько прошепотiла до Дмитра. Пагорби за вiкном ставали все крутiшими.

– А менi перед Африкою захотiлося побувати в рiдному селi, давно там не був.

– Перед Африкою? – з iнтересом перепитала я. – Нiколи не була в жарких краiнах. Ви там працюете?

– Так, щось схоже на вiйськового радника. Тиждень погостюю в тiтки, потiм у столицю, звiдти на лiтаку до Дубая, а потiм уже кiнцевий пункт. Взагалi-то я в минулому – професiйний вiйськовий, на пенсii, а це життя змусило. Довелося завербуватися для надання краiнам, що розвиваються, технiчноi допомоги. Нас там таких цiла колонiя. Умови табiрнi, але нiчого, звик. Ще два роки – й повернуся додому.

«Життя змусило». Життя змусить, – не тiльки до Африки втечеш, а й замiсть Емiратiв опинишся у вагонi з прорадянським «Кульбабкою» й будеш вислуховувати його важкотравнi вульгарностi. Напевно, мiй погляд зобразив i спiвчуття, i пiдтримку, й iнтерес. Дмитро продовжив:

– У серпнi я поховав дружину. Пройшло вже майже пiвроку… Я тепер тiльки зрозумiв, чому православна церква радить пiсля смертi одного з подружжя дотримувати два роки жалоби. Пiвроку пройшло, а дотепер згадуеш i рiжеш, немов по живому. Усi думки, вся пам’ять, – все про неi…

Я побачила повнi болю очi, злегка торкнулася його лiктя:

– Вона загинула трагiчно?

Так, я поставила це запитання, адже вважаю, що будь-якiй людинi треба виговоритися, i це лицемiрство – робити вигляд, що непристойно говорити на такi теми й не запитувати про те, що наболiло.

– Нi, вона занедужала. Несподiвано. Рак. – Вiн помовчав. Я не квапила, бачила, що йому кортить розповiсти. Де ще ми можемо бути настiльки вiдвертi, як не в дорозi з випадковими попутниками?

– Ми довго боролися. Ми з дружиною пройшли за п’ять рокiв усi сiм кiл пекла. Насправдi iх було не сiм, набагато бiльше. Сiм – це так, символiка. Ми боролися за життя, зцiпивши зуби, i Нiка виявилася справжнiм борцем. Вона так прагла жити! Адже iй було в тисячу разiв страшнiше й болючiше, нiж менi… Я мiг тiльки пiдтримувати й спiвчувати, а ще дiставати грошi. Кожна наступна операцiя обходилася вдвiчi дорожче, а результат був ефемернiшим i коротшим. Через рiк у нас розтанули всi заощадження, синовi-студентовi ми вже не змогли допомагати, хлопчисько став пiдробляти у вiльний вiд навчання час, що вiдразу позначилося, мрii про аспiрантуру довелося вiдкласти. До кращого часу. Потiм ми спродали все, що мало хоч яку-небудь цiннiсть. Пiшли за безцiнь, як лом, навiть нашi з дружиною старовиннi обручки. Коли в столицi лiкар погодився зробити ще одну операцiю – не кожний iшов на такий ризик: все-таки мозок, я взяв кредит, так ми протрималися ще один рiк. А потiм став звертатися до друзiв, родичiв, до товаришiв по службi, i побачив, як вони всi подiлилися на два протилежнi табори. Мiй друг, який нiколи не вiдрiзнявся ощадливiстю, мовчки зi своею дружиною вислухали й пiшли. У мене не було анi сил, анi морального права його засуджувати, рiзнi в людей обставини – але наступного дня ранком дзвiнок у дверi, на порозi Сашко простягае важку пачку грошей: «Це максимум, що менi змогли дати в банку. Тут зовсiм трохи не вистачае до необхiдного, але ми з дружиною що-небудь придумаемо». І надумали, обiйшли своiх близьких, назбирали, хоча й знали, що я з ними розплатитися не зможу ще дуже довго.

Дмитро говорив, а я дивилася йому в очi й вiдверто милувалася. Передi мною був справжнiй дорослий чоловiк, вiн знав, що в життi е перемоги, але е й поразки, i втрати. І поразки теж треба зустрiчати з гiднiстю. І нехай двоюрiдний брат не дав грошей – евроремонт у будинку зробив, увесь в боргах, нi докору – люди рiзнi, Бог iм суддя. Мене вразило, вiн докладно розповiдав про людську щирiсть, i майже не говорив про велику когорту родичiв i колишнiх друзiв, що не змогли тодi iх пiдтримати.

Його дружина померла в серпнi, а я iй заздрила: в щасливому шлюбi виховувала сина, у найтяжчий час ii не зрадили й не кинули напризволяще, до останньоi митi з нею була поруч любляча людина.

Вiдклавши газету, «Кульбабка» невдоволено подивився на нас довгим осудливим поглядом, а потiм лiг, демонстративно прикривши обличчя розкритим журналом, i зробив вигляд, що спить.




10


Не змовляючись, ми з Дмитром вислизнули з купе до коридора. Сiли на вiдкиднi стiльчики й стали дивитися у вiкно. Пiшов снiг, пританцьовуючи, снiжинки прилипали на кiлька митей до скла, а вiдпочивши, неслися далi. Пейзаж був чарiвний, але досить одноманiтний. Мороз пiдсилювався, i вiкно починало потроху замерзати, прикрашаючись писаною снiговою рамкою.

Ми мовчали. Я всiм серцем, усiею своею iнтуiцiею розумiла, що випадково «зустрiлися двi самотностi», пройде кiлька годин, i ми назавжди розстанемося, кожне повернеться на орбiту свого життя. Проти нас усе: мiй коханець, тiнь його улюбленоi дружини, дворiчне вiдрядження, грошове, але таке непотрiбне! І едине, що менi залишилося – бути з ним цi кiлька годин поруч.

Але ж менi пощастило: поруч людина, яка розумiе, з якою можна бути вiдвертою. Можна говорити все, як на сповiдi: вийду з вагона й, згiдно з теорiею iмовiрностi, ми бiльше нiколи не побачимося, перетворимося одне для одного на приемний спогад. Ця теорiя строга й безстороння, як уся математика.

Я вибухнула гарячим монологом:

– Ваша дружина була щасливою жiнкою. Ви не зрадили ii, не залишили саму, не пiрнули в алкоголь, риболовлю, друзiв, ще куди-небудь, куди йдуть, аби тiльки не бути поруч, не бачити страждань, яким зарадити неможливо. А от я… Я не бачу навколо себе мужнiх, дорослих чоловiкiв, поруч якась шантрапа несамостiйна. Будь-який дрiб’язок вибивае iх iз сiдла. Можливо, вони iснують, цi мiфiчнi чоловiки, що вмiють взяти на себе вiдповiдальнiсть, вмiють до останнього тримати удар, виконувати дане слово, але поруч – суцiльно дорослi пiдлiтки, болiсно самолюбнi, примхливi, що не вмiють себе тримати в руках, що розпускають i своi нерви, i своi руки. З тобою поруч чоловiк. Вiн навiть намагаеться виглядати справжнiм чоловiком, але дитячий егоiзм вириваеться з нього виверженням вулкана через будь-який дрiб’язок. Там, де треба просто не помiтити, не звернути уваги, не надати значення, вибачити чужу слабкiсть, зрештою, – розiгруеться цiла трагедiя, нервування. Замiсть того, щоб пiдтримати, пiдбадьорити, пiдняти настрiй, тобi цей настрiй утопчуть у бруд i тебе ж ще й обвинуватять. Дивишся на нього й думаеш: i де ж твоя любов? На словах? Куди все гарне зникло? Де терпiння, доброта, поблажливiсть? А потiм iз жахом зауважуеш, що без нього краще, нiж з ним! Ти лякаешся й починаеш приховувати це сакральне знання, iнодi себе заспокоюеш: у принципi, вiн же не винуватий, його так тато виховав. Вiрнiше, тато не виховував, можливо, тато й сам ще не вийшов з дитячого вiку, не було i в тата мiцноi чоловiчоi руки. Ти починаеш за ним спостерiгати, немов збираеш докази, якi виправдають будь-яке твое рiшення. Приховуеш роздратування через незвичну, неприродну роль ментора й вихователя старiючоi дитини. Вiн старший за тебе на п’ять рокiв, а тобi доводиться витирати йому соплi батистовою носовою хусточкою або ставити в кут, коли ласкавi вмовляння не допомагають. І знову закрадаеться злочинна думка: а чи потрiбна тобi ця людина, що за родина у тебе з ним буде? От такий фемiнiзм, – з натягнутою посмiшкою i сльозами, що зрадливо навернулися на очi, закiнчила я свiй виступ i зробила вигляд, що розглядаю полустанок iз трьох будинкiв, припорошених снiгом. Навiщо я так згустила фарби, описуючи Сергiя, – не знаю, може, тому, що свiт – театр?

Дмитро спiвчутливо торкнувся моеi руки трохи вище лiктя:

– Я вас розумiю. Ви дуже сильна людина, i, здаеться, максималiстка. Дозвольте собi бути слабкою, дозвольте своему чоловiковi впрягтися у ваш вiз, перекладiть на нього своi турботи, нехай усе стане загальним. Притягаються протилежностi, цей фiзичний закон дiе всюди, – м’яко додав вiн.

Повз пройшла провiдниця, оглянувши нас зарозумiлим презирливим поглядом – ще один вагонний роман.

– Лiзо, а вам часто говорять, що ви дуже гарна? У вас така чиста краса, без цiеi фарби, штукатурки. Ви тiльки ввiйшли у купе, i менi вiдразу це впало в око, зараз це рiдкiсть. Ви така справжня!

Дмитро хотiв ще щось додати, але тут з трiском вiдсунулися дверi нашого купе, й висунув голову «Кульбабка» – вiн був акуратно причесаний i переодягнений у синiй спортивний костюм з бiлими смужками:

– Ви чого тут, як сироти, сидите? Прошу в купе, – йому явно стало нуднувато без нас, нiкому розповiдати про «черi» i свою нелюдську витримку.

І ми чомусь слухняно повернулися в купе, непомiтно, як змовники, посмiхнувшись одне одному.

Провiдниця помстилася менi чисто по-жiночому, невiдомо, за яку провину.

Починалися прозорi сутiнки, коли день глибоко зiтхнув i вирiшив вiдпочити. Ми пообiдали тим, що Бог послав завдяки Дмитровiй невiстцi, i не прибрали ще зi стола, як у дверi голосно стукнули, i почувся роздратований голос провiдницi:

– Дамочко, зараз ваша станцiя, стоiмо всього одну хвилину, – i за мить ii задоволенi кроки прогупали по тамбурнiй пiдстилцi з гордим почуттям переваги. Поiзд почав гальмувати – у мене не було й хвилини.

Наспiх перевзувшись, я накинула куртку, у цей час Дмитро по-военному, без зайвих слiв дiстав з верхнього багажника мiй рюкзак, i ми, на ходу побажавши «Кульбабцi» щасливоi дороги, вийшли разом у коридор. Я йшла спереду, а Дмитро, розгублений, засмучений, нiс позаду мою поклажу.

Ледь ми ступили на перон, як поiзд безшумно рушив з мiсця. Дмитро поставив рюкзак коло моiх нiг, обхопив мене двома руками й жагуче поцiлував у губи – вiд несподiванки я завмерла. А вiн уже стрибнув на пiднiжку вагона й дивився своiм чистим вiдкритим поглядом. Провiдниця безцеремонно вiдтiснила його в глиб тамбура й завмерла з видом виконаного обов’язку, гордо тримаючи в руцi сигнальний прапорець.

Так закiнчився мiй «вагонний роман», нiякоi iншоi альтернативи в нього й не могло бути… Я дивилася на хвiст потяга, що iхав, поступово набираючи швидкiсть, а з очей текла зрадницька солона рiдина. Я плакала через вiдсутнiсть у свiтi досконалостi, i в душi було так боляче, i боляче було дихати, немов мене протримали кiлька годин на киснi, а потiм вiдключили не тiльки кисень, але й повiтря.




11


Сутiнки згущувалися, мороз лютував, i я попленталася на вокзал, щоб викликати таксi, з надiею, що в цiй глушинi така послуга для приiжджих iснуе. До пансiонату ще кiлометрiв п’ять.

Молода й привiтна касирка з готовнiстю визвалася менi допомогти, вокзал порожнiй, бажаючих купити квитки катма, i вона нудьгувала без справ. Бiдолашна iз захопленням щось в’язала. Хвилин через десять у залу чекання – маленьку кiмнатку з дерев’яними лавами – увiйшов хлопець у короткому кожушку нарозхрист та без шапки й вiдразу попрямував до мене.

– Це тебе треба вiдвезти до пансiонату?

– Не тебе, а вас, – м’яко, але твердо виправила я. Не люблю панiбратства.

– Менi без рiзницi, – хмикнув водiй, – сто гривень.

– У столицi i то дешевше, – почала я торгуватися, – до пансiонату всього п’ять кiлометрiв, може, досить i п’ятдесяти, i то лiпша цiна?

– Ваша справа, скiльки заплатите. Тiльки грошi наперед.

Менi хотiлося скорiше потрапити на мiсце, я не надала його словам великого значення, дiстала грошi, простягнула iх разом з рюкзаком. Хлопець закинув його на спину, i ми вийшли з вокзалу. Швидко темнiло, десь у хмарах намагався пробитися мiсяць, прикрашаючи небо ледь помiтним свiтлим ореолом. Роль таксi вiдiгравав бувалий «жигуль», капремонт по ньому давно вже не плакав, а ридав. У цьому я переконалася, коли хлопець почав заводити мотор: бiдолаха закричав голоснiше трактора. Я глянула на водiя, не знаю, яким був мiй погляд, але хлопець почав мене заспокоювати:

– Не турбуйтеся, доiдете, самi ж говорите, пансiонат недалеко, – i машина «затрусила» нерiвним путiвцем нагору.

Я дивилася на дорогу спереду, а в головi вихором носилися далеко не оптимiстичнi думки. Якщо й залишилися в менi якiсь почуття до Сергiя, то й тi ледь жеврiють. Я почала порiвнювати його з iншими чоловiками – небезпечний жiночий симптом – i цi порiвняння все частiше були не на його користь. І сама я, як голодний у ресторанi, кокетую з ким доведеться, знайомлюся, розмовляю й, немов нове плаття, примiряю до себе: до лиця воно менi чи нi.

«Жигуль» рiзко загальмував, фари з темряви вирвали зовсiм малюсiньку дiлянку дороги. Водiй дiстав рюкзак з багажника й розчахнув передi мною дверцята:

– Приiхали!

Нiякого пансiонату й близько не було, а нагору вела досить вузька стежинка, щоправда, добре розчищена й утоптана сотнями людей.

– Метрiв п’ятсот, i ви на мiсцi. – Глумливо глянув на мене i додав: – Щасливоi дороги!

Сiв у свою таратайку, рiзко розвернувся i зник. Я залишилася на дорозi сама.

Що ж робити? Рiшуче надягла рюкзак i пiшла по стежцi. Звiдусiль обступила непроглядна темрява, заспокоювало те, що пансiонат близько, i якби тут була яка-небудь небезпека, хiба мене залишили б на дорозi саму? Що я, Червона Шапочка, закуска для вовка?

Спочатку йти було легко, вiрнiше, я не йшла, а майже бiгла, немов якесь марновiрне почуття небезпеки штовхало вперед. Менi видавалося, що iнодi за спиною чуються чиiсь легкi кроки. Але вже хвилин через двадцять я стомилася, а рюкзак ставав усе важчим, ременi навiть через куртку урiзалися менi в плечi, занила спина. Я пригальмувала швидкiсть, стала нести рюкзак то на одному плечi, то на iншому. Куртку довелося розстебнути, мороз перестав лютувати, а небо очистилося вiд хмар, i мiсяць освiтив верхiвки дерев.

Я йшла, минав час, а пансiонат усе не з’являвся, хоча я пройшла вже не п’ятсот метрiв, а кiлометрiв зо п’ять, не менше. Я запанiкувала: може, спуститися вниз i перечекати до ранку на вокзалi? А раптом я вже на мiсцi, i за першим же поворотом з’явиться жаданий будинок? Незважаючи на душевнi вагання, ноги вiдважно несли мене вперед. Я знову прискорила кроки, намагаючись не збити подиху, а серце готове було вискочити з грудей: до такого кросу з важким багажем треба готуватися не один мiсяць.

Пiдлий хлопчисько на своiх поганих «жигулях» навмисно мене сюди завiз, адже я заплатила йому половину необхiдноi суми – мене нарештi осiнило. Вiн провiз пiвдороги, i вистачить, йому теж грошi потрiбнi, може, хоче помiняти свою мiзерiю на щось пристойнiше й надiйнiше. Але який негiдник! Знала б, що буду годинами бродити по лiсу, не стала би торгуватися! Але тепер пiзно шкодувати, треба, зцiпивши зуби, йти вперед i тягти цей важелезний рюкзак. Таке враження, що я наклала туди камiння уперемiш з цеглою.

Я вибилася з сил, зневiрилася i, нарештi, вийшла на велику галявину, на краю якоi в ста метрах вiд мене стояв великий дерев’яний будинок, освiтлений мiсячним сяйвом i вiкнами.

– Слава Богу! – прошепотiла я та сiла в знемозi просто в снiг, у мене не було сили поворухнутися.

Задзвонив мобiльний телефон, i радiсний голос Сергiя вiдрапортував, що в нього все гаразд, менi не треба хвилюватися, переговори йдуть успiшно.

– Я рада, що в тебе все добре. Зателефонуй завтра, якщо знайдеш час. Я дуже втомилася, – i натисла вiдбiй. На бiльше мене не вистачило. Ну i добре.




12


Пансiонат гостинно розчахнув дверi. Жiнка рокiв тридцяти, повна, круглолиця, з бездоганно чистою бiлою шкiрою, зустрiла мене радiсними вигуками, провела в номер, напоiла чаем, бо до вечерi була ще цiла година, – iз приемною посмiшкою сповiстила вона. А я-то думала, що вже глупа нiч!

З недовiрою я подивилась на великий старовинний годинник, який вiдчув мiй погляд i почав вiддзвонювати шосту годину. А з поiзда я вийшла на початку п’ятоi… Але ж менi здалося, що я блукала в лiсi кiлька годин! Я переглянула мобiльний: Сергiй дзвонив п’ятнадцять хвилин тому, за п’ятнадцять хвилин на шосту. Цього не може бути!

Жiнка дивилася на мене з ласкавою домашньою посмiшкою й не могла зрозумiти моеi розгубленостi. Я знову пiднялася у свiй номер, знайшла паспорт, спустилася у фойе i до вечерi оформила всi формальностi.

Нарештi оглядiлася. У будинку недавно зробили реставрацiю, усе блищить вiд чистоти, а iнтер’ери оформленi пiд старовину: на вiкнах важкi портьери, у великому холi – камiн, затишно потрiскують дрова; мiцнi, зi справжнього дерева, меблi, важкi та затишнi, як у позаминулому столiттi. У iдальнi посерединi – величезний овальний стiл i кiлька маленьких, що примостилися бiля трьох високих вiкон. А головне – жива тиша, нiкого не видно, але будинок дихае спокоем i надiйнiстю.

До вечерi в iдальню спустилися ще три постояльцi: жiнка бальзакiвського вiку в теплому в’язаному платтi та молодята з блискучими обручками на пiдмiзинних пальцях i з такими ж блискучими щасливими обличчями. Я сидiла бiля вiкна, i дама приедналася до мене. Юне подружжя сiло за дальнiм столиком, про щось шепотiлося, майже торкаючись одне одного обличчями й вибухаючи щохвилини смiхом.

– Як сьогоднi добре, спокiйно, – проговорила дама, дивлячись у вiкно. – Ранком майже всi виiхали, доведеться трохи понудьгувати, – пiдбадьорлива усмiшка в мiй бiк, – ранiше п’ятницi сюди навряд чи хтось заявиться.

– Мене звуть Лiза, – представилась я. І додала: – Вiд людей я й на роботi утомлююся, вважатимемо, що менi пощастило.

Принесли вечерю, i ми почали мовчки iсти. Я так утомилася вiд свого загадкового маршу-кидка в просторi й у часi, що мрiяла тiльки про теплий душ i м’яке лiжко. Швидко проковтнувши омлет i заварне тiстечко, я пiднялася з крiсла. Моя сусiдка без апетиту колупала виделкою в тарiлцi. Глянувши на мене, вона повiльно проговорила:

– Снiданок тут о восьмiй, а потiм вiдразу можна йти кататися. Адже ви сюди кататися приiхали?

Я кивнула головою. Правда, навiщо я сюди приiхала? Кататися… Миле дитяче слово пiдняло настрiй, я попрощалася й пiшла спати.




13


Увесь наступний день я безуспiшно намагалася вiдновити своi дитячi навички управлятися з лижами пiд професiйно спiвчутливим поглядом iнструктора. Менi не вдавалося з’iхати без падiння навiть iз самого низенького горбка, у той час як Анна, моя сусiдка за столом, насолоджувалася катанням з неприхованою радiстю. Вже перед обiдом, зглянувшись над моiми жалюгiдними потугами «покататися», вона запропонувала пробiгтися по розкатанiй лижнi:

– План по синцях ви перевиконали по-стахановському, – невитончено пожартувала Анна, i ми помчали уздовж траси.

І тут я з подивом побачила, що прямо до пансiонату, з боку, протилежного до того, звiдки прийшла я, веде прекрасна широка дорога – i ницiсть учорашнього таксиста постала в новому свiтлi, як i моя нерозумна ощадливiсть.

По лижнi iхати було прекрасно, снiг радiсно скрипiв пiд лижами, сонце, морозець – Кость мав рацiю, коли вiдправив мене сюди, де б ще я так нападалась, як говориться, вiд душi?

Пiсля обiду ми знову пiшли кататися, з невеликоi пологоi гiрки я з’iжджала вже досить акуратно й не падала. Коли почало темнiти, до пансiонату пiд’iхало таксi, але не та руiна, що викинула мене на пiвдорозi, а гарне приватне таксi, з шашечками. З нього вийшов лiтнiй чоловiк.

– Ще прибулець до нашого вогнища, – прокоментувала Анна. – Тепер буде веселiше.

Вона не помилилася. Спустившись у iдальню до вечерi, чоловiк, оглянувши оцiнливим поглядом наш нечисленний контингент, попрямував саме до нас. Пiдiйшовши до столика, запитав:

– Поруч з вами вiльно? Дозвольте приеднатися.

Ми з Анною прихильно кивнули, а потiм не витримали й розсмiялися. Незадовго до його приходу ми розiграли цю сценку i вгадали навiть його реплiки: бiльшiсть чоловiкiв передбачуванi, особливо якщо вони добре вихованi й товариськi. І не сидiти ж йому, як сичевi, в гiркiй самотностi, у той час як поруч ми з Анною?

За вiкном хмари заволокли небо, подув сильний вiтер. Рiзкими поривами вiн ударяв у вiкна, немов збирався розбити скло й увiрватися в нашу затишну iдальню та засипати все снiгом. Зайшла господарка й заклопотано попередила про циклон, що наскочив зненацька.

– Боюсь, що погана погода протримаеться кiлька днiв, – додала вона, – не дуже погуляеш пiд таким вiтром.

І немов пiдтверджуючи ii слова, порив вiтру вдарив з новою силою у вiкно. Пiсля вечерi ми дружно перебралися у фойе, до камiна. Наш новий знайомий, Володимир Іванович, пiднiс крiсла ближче до вогню, Анна зi знанням справи пiдклала полiна, й ми стали коротати вечiр у бесiдi. А бiльше нам нiчого й не залишалося: нi книг, нi комп’ютерiв нiхто з нас з собою не взяв, кожний мрiяв тут вiдiрватися вiд цивiлiзацii й гарненько вiдпочити. А особливо Володимир Іванович, який виявився деканом факультету iнформатики.

На вогонь я можу дивитися нескiнченно. У тишi потрiскували дрова, полум’я рiзнобарвними язичками охоплювало суху деревину. Не знаю, як довго ми сидiли мовчки, коли пролунала заклична мелодiя мого мобiльника.

Я вийшла до коридора. Дзвонила Жанна.

– Лiзо, я оформила вiдгул i завтра iду додому. Не знаю, чи правильно батькiв навантажувати своiми проблемами? Може, як-небудь самiй спробувати розгребти?

– Поiдь i не сумнiвайся! Повiр, що твоi проблеми – це iхнi проблеми у квадратi, а якщо ти ще й дров наламаеш, яку-небудь дурiсть вiдмочиш, збiльшиш усе в багато разiв. Покайся й поплач, а там – як буде.

– Значить, все ж таки iхати?

– Все ж таки iхати! І сказати все, як е. До побачення, i щасливоi дороги! – Я закiнчила розмову й повернулася у фойе, у тепло, до затишного вогника.

Володимир Іванович сидiв у крiслi майже бiля самих грат, Анна стояла, спираючись на коминкову поличку, викладену старовинними кахлями, я такi бачила тiльки в музеi: кожна плитка з особливим вiзерунком, орнаментом або сюжетним малюнком. Анна говорила повiльно, не одразу пiдбираючи слова. Я сiла поруч i прислухалася. Немолода жiнка згадувала про свое дитинство:

– Ми жили на околицi невеликого районного мiстечка. Першi дитячi враження пов’язанi з ним. Брат кинув мене й утiк з хлопчиськами, а я не знаю, де наш будинок: усi домики невеликi, двоповерховi, я йду та стримано плачу, вiрнiше, тихенько скиглю, менi навiть у голову не прийшло пiдiйти до якоi-небудь дорослоi людини й попросити допомоги. Ноги несуть мене вперед, я опиняюся на пустирi. З одного боку тягнеться висока глуха стiна зi староi кам’яноi кладки, а з iншого – за кiлька крокiв стежинки – неглибокий ярок, заповнений будiвельним смiттям: цеглою, уламками дощок, пилом i брудом. Зграйка хлопцiв люто кидае шматки цегли й камiння у великого смугастого кота, що намагаеться сховатися серед смiття. Поруч стоiть мужик у бруднiй майцi й парусинових штанях, у нього страшна жорстока пика, вiн командуе цiею розправою, грiзно лае тих, що схибили, нахвалюе тих, чий камiнь потрапив у цiль i вирвав з грудей кота хрипи болю. Я зовсiм маленька дiвчинка, але розумiю, що кiт приречений, бiдну тварину вбивають найжорстокiшим чином, напевно, задер чужу курку. Я нiчим не можу йому допомогти, страх перед чужою злою волею паралiзуе мене, хлопчиська радiсно гейкають i з ентузiазмом продовжують екзекуцiю, мужик трiумфуе перемогу над котом… Як я потрапила додому – не пам’ятаю. Пам’ятаю тiльки урок, отриманий так давно: жорстокiсть всесильна, а я, нещасна боягузка, навiть не спробувала врятувати бiдолашну тварину: не зупинила, не закричала, не закрила собою, не побiгла шукати когось сильнiшого й добрiшого за тих виродкiв. І за це боягузтво мене чекае розплата… Життя тендiтне й несправедливе, усе живе дуже легко знищити…

Анна замовкла. Володимир Іванович принiс пляшку вина «Букет Молдавii» з трьома келишками. Ми почали смакувати вино, – ароматне, солодке, що пахло спогадами i тугою за лiтом.

– Чудове вино, iз цим вином у мене пов’язано багато прекрасних спогадiв, – проговорила Анна й простягла порожнiй келишок до нашого галантного кавалера. Нова порцiя заiскрилася за прозорим склом медовим вiдтiнком, i в мене пiднявся настрiй, вино дiйсно прийшлося менi до смаку. Анна продовжила:

– Це мiстичне почуття провини за чужий грiх i за мое боягузтво переслiдувало мене дуже довго. Я росла в родинi з безлiччю «скелетiв у шафах», у нас про деякi елементарнi речi не прийнято було говорити. Я росла в станi внутрiшнього дискомфорту, тепер я знаю, що це був синдром «недолюбленоi дитини». Батьки обожнювали мого старшого брата i майже не помiчали мене, навiть бабуся дивилась на мене як на заваду бiльше спiлкуватися з онуком. Йому купували гарний дорогий одяг, це називалося – «Сашковi треба мати вигляд», а я була на задвiрках домашнього бюджету. Але це не заважало менi любити брата вiдданою дитячою любов’ю, а вiн завжди захищав мене вiд хлопчакiв у дворi, а коли став студентом i виiхав вчитися до столицi, привозив менi моднi речi, якi були дивиною в нашому райцентрi. Брат був навдивовижу гарний, може, це моя любов до нього додавала йому краси, але для мене вiн був досконалiшим за Аполлона Бельведерського, а Ален Делон у порiвняннi з ним був просто гарненьким сiльським хлопчиськом.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44553392) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения